– Що з ногою? – питає Ніно. – Він показує на мої ноги. – Твій палець якийсь роздовбаний.
– А, та нічого. Перечепилась.
Підтягую ноги під себе на шезлонгу, дивлюся на басейн. Дме слабкий бриз, легкий, як пір’ячко, й заледве відчутний, але вода береться брижами, нагадує гофровану сталь. Ніно сідає на шезлонг поряд зі мною. Його рука навпроти моєї. Він пахне шкірою. Його куртка так нагрілася на сонці, що обпікає. Ніно вдивляється в моє обличчя, вишукуючи, оцінюючи. Його радар лайна, мабуть, добре налаштований. Усе моє тіло напружується. Я не ворушусь.
– Бетто, повторюю своє запитання. Де твій чоловік? – Цього разу він говорить із натиском. – Думаю, ти знаєш. – Його дихання пахне тютюном. У погляді – лють.
Я благально дивлюся на нього.
– Ні, я не знаю. Впевнена, він повернеться. Його немає всього кілька годин…
Мій голос зривається. З-за паску штанів Ніно визирає руків’я пістолета – чорне, металеве, досить велике, щоб завдати серйозної шкоди. Ініціали «Дж. М.Б.» виведено перламутром. Чорт. Мотаю на вус: не мати справ із Ніно. І дістати пістолет Амброджо. Я лишила його в траві між садками. Сподіваюся, він і досі там…
Ніно зустрічається зі мною очима, ніби він уміє читати думки. Він втупився в мене. Бачить, як я зіщулилась. Переводить погляд на годинник, великий золотий «Ролекс», що палає вогнем.
– Уже майже третя. Ми мали зустрітись о десятій ранку. І то була до дідька важлива зустріч. Ти говорила з Доменіко?
– Доменіко? Ні. Нащо? – кажу я.
Стинаю плечима. Парео спадає. Ніно бачить мої руки, плечі, синці. Чорт.
– Що за чортівня? Хто тебе побив?
– Ніхто. Та це дрібниці. – Дістаю парео.
Він хапає мене за зап’ястки грубими сухими долонями й підіймає на ноги.
– Ай! – кричу я під болю: мій зламаний палець. Парео падає, і він повільно оглядає моє синьо-чорне тіло. Я шкодую, що вдягла міні-бікіні Бет – він нахиляється, щоб краще роздивитися, торкається пальцем рани на стегні, порізу на коліні.
– Ай, – знову кажу я.
Синці на руках стають фіолетовими. Тут, у денному світлі, я виглядаю поганенько.
– Хто це зробив? – питає він.
– Ніхто, я впала.
– Vaffanculo[99]. – Він спльовує на підлогу. – Хто це? Кажи.
У мене відчуття дежавю.
– Професор би ніколи…
– Ні, ні, звісно, ні.
Він відпускає мене. Я падаю на шезлонг. Загортаюсь у парео, хоча ховатись уже пізно. Скручуюся маленьким калачиком. Мені слід було вдягти лижний костюм або такий комбінезон з ведмежими вушками.
– Бетта, Бетта, Бетта, – видихає він. – Ти від мене щось приховуєш. Якщо до вечора твій чоловік не повернеться, повернусь я.
Я киваю. Це погано. Він нахиляється над моїм шезлонгом так низько, що його очі лише сантиметрів за п’ять від мене. Мені в обличчя бризкають гарячі краплі слини.
– Зникати зараз до біса невчасно.
Ніно кидає цигарку на землю, розчавлює її срібним носком чорного шкіряного черевика. Він мерехтить і виблискує на сонці. Такі черевики створені для вибивання лайна з людей. Я дивлюсь, як його спина, гнучка й чорна, зникає за французькими дверми. Усе моє тіло тремтить: ото було випробування. Він здається справжнім «поганим хлопцем». Якраз як я люблю. Ніно більш ніж до біса сексуальний.
Розділ двадцять дев’ятий
Ніно так завів мене, що я вдяглася й пішла на сусідню віллу до Сальваторе.
– А, Елізабет. Добре. Я збирався прийти по тебе, – каже він. – Я хочу, щоб ти попозувала для мене.
Попозувала для нього? Що? А, точно, він же митець.
– Ем, гаразд, – кажу я. Хоча він і не питав.
Сальваторе проводить мене віллою нагору, в студію. Приміщення просторе, світле, величезне: скульптури, ескізи, розсувні драбини, довгі дерев’яні столи, картини, глина.
– Роздягайся, – каже він.
Я не рухаюсь.
– Ем, ти впевнений? Я не дуже добре виглядаю.
Він суворо дивиться на мене. Йому не подобається повторювати.
– Роздягайся. Швидко!
Сальваторе розвертається та йде вглиб студії, потім повертається з мольбертом і встановлює його в центрі кімнати. Мольберт десь на півметра вищий за нього, з величезними аркушами кремово-білого паперу. Він бере з коробки шматочок вугілля для малювання й дивиться на мене. Вказує на стілець:
– Поклади одяг туди.
Розстібаю сукню тремтливими пальцями.
Звісно, Сальваторе, все, що накажеш. Якщо тільки ти трахнеш мене, як учора. Мені це винесло мізки.
– Хочеш пити? – питає він. – Горілки?
Він не чекає на відповідь.
– Звісно, – кажу я, всміхаючись. Це якраз те, що мені треба. Бо день якийсь невдалий… Звідки він знав?
Він підходить до бару в глибині студії. Петлі скриплять. Скло дзеленчить.