– Вона попросила мене помінятися з нею місцями. Вона поїхала, – нарешті кажу я.
Він запалює цигарку, бачить, що я дивлюся, віддає її мені. Я затягуюсь.
Приємний смак. Думаю, мені це допоможе. Хоч буде куди руки подіти. Він запалює собі іншу цигарку.
– І чого ж ти мені цього не сказала? Ти не думала, що я мушу знати?
– Вона наказала тримати це в секреті. Ти злишся?
Затамовую дух. Руки тремтять. Серце гупає. Він хитає головою.
– Та ні. Яка різниця. Вас обох добре трахати.
Я намагаюся всміхнутися, та не певна, що це смішно.
– Хочеш іще випити? – питає він. Сальваторе нахиляється й підіймає свої боксери.
– Горілки.
Мені це потрібно. Хапаю трусики зі стільця й натягаю їх.
– То нагадай, як тебе звати? Олівія, здається?
– Алвіна, – кажу я. Як тупо.
– Гарне ім’я. Мені подобається.
Він наливає нам ще по чарці.
– Алвіна. Що ж, радий познайомитись. Piacere[101], – каже він.
– Дякую, – кажу я, беручи свою чарку, уникаючи його погляду. Рука тремтить. Я не хочу розлити горілку. Не хочу, щоб Сальваторе знав, що я боюсь. Я вихиляю її та випалюю: – Але хіба ти не був закоханий у мою сестру?
Він усміхається кутиком рота.
– Що? Та ні. Це вона так вважала. Вона хотіла втекти зі мною. Уяви лише. Хотіла заховатися в Лондоні.
– М?
То он куди вона збиралась, ось чому забрала Ернесто, ось чому вона вкрала ті діаманти. Невже Бет справді хотіла втекти? Із цим чоловіком? Ні, я не вірю. Амброджо задумав щось проти мене, але, очевидно, в моєї сестри були інші плани. Я знаю, що вона б ніколи не пішла на те, щоб убити мене. Це божевілля.
– Але ти не хотів тікати? – спокійно питаю в нього. Це мій шанс. Треба дізнатися, що відбувається. Вдихаю дим. Мені подобаються його цигарки. Вони міцніші за мої. Від нікотину моя голова стає невагомою.
– Я? Та нізащо. І покинути все це? Він обводить рукою студію. – У будь-якому разі все це було надто небезпечно. Можливо, ми б назавжди втратили можливість повернутися сюди.
Що? Чому? Чому все так похмуро? Що відбувається? Я ставлю чарку на стіл. Вона трясеться й хитається на дерев’яній поверхні. Сальваторе, напівголий, спирається на край столу. На його чолі зморшка, ніби він глибоко замислився.
– То що трапилось із твоєю сестрою? Де вона? – питає він.
Я сковтую.
– Вона зникла. Поїхала. Не знаю куди.
– Правильно, це ймовірно. Вона відчайдушно хотіла втекти, – каже Сальваторе. – А де дитина? Вона хотіла поїхати заради дитини.
– Дитина тут. На віллі з нянею.
Він супиться, хитає головою. Гасить недопалок у чарці.
– Вона лишила малого тут? Ти впевнена?
– Так, упевнена.
Що за дурне запитання, чорт забирай?
– Ні, тут щось не так. Чорт, будь обережна. Вона повернеться. Повернеться за тобою та за хлопчиком…
Усі м’язи в моєму тілі напружуються. Я ловлю його погляд.
– Що? Чому мені слід бути обережною?
Він не відповідає.
– Чого, в біса, я маю бути обережною? – Мій голос переходить у крик. Губи тремтять. Із живота до горла підіймається гидке відчуття. – Сальваторе?
– Слухай… Я врятував тобі життя. Ти маєш бути вдячна, – каже він, хапаючи мене за зап’ястки та зазираючи у вічі.
– Ти врятував моє життя? – вириваю руки.
– Послухай, це була не моя ідея, ясно? – Він підвищує голос. – Твоя довбана хвора на всю голову сестра хотіла, щоб я допоміг їй тебе вбити. Тієї ночі вона сказилась. Сказала, що труп – її єдиний шанс утекти. Утекти від цього stronzo[102], Амброджо, щоб вони не прийшли по неї. Певно, вона мала рацію.
Я задкую від Сальваторе, спираюсь на дерев’яний стілець. Щось мені раптом запаморочилось. Що це він таке каже, хай йому грець? Моя довбана сестра хотіла що?
– Я не розумію, – хитаю я головою.
Це зовсім не схоже на мою сестру. Бет – янгол.
– Ти брешеш! – кричу я.
– Ні! Кажу тобі. Думаю, тобі варто знати. Вона була у відчаї. Pazzo[103]. Вона сказала, що ти – її єдиний шанс на порятунок. Єдиний шанс втекти від її чоловіка, з Сицилії, від усього.
Це якась маячня. Якщо тільки вона й правда не була у відчаї. Якщо тільки вона не була налякана. Якщо тільки в неї не поїхав дах.
– Коли? Коли вона збиралася вбити мене?
– Спершу вона думала, що досить буде помінятися місцями – це дало б їй час на втечу, але потім, думаю, їй захотілося більшого.
– Більшого?
– Вона бажала твоєї смерті. Вона істерила, плакала, благала мене допомогти. Мені вдалося переконати її не робити цього. Вона передумала. Гадаю…
– Ви через це посварились?
Я згадала їхню сварку біля машини.
– Так… так, ми посварилися, – каже він. Він дивиться мені у вічі, його погляд напружений, пронизливий.