– Як? Як вона збиралася мене вбити?
Цікаво, чи знала вона про пістолет Амброджо?
– Не важливо як…
Він складає руки на грудях та дивиться на паркет, обводить сучок на дереві великим пальцем, коло, коло, спіраль, спіраль, ще, ще, ще.
Ми втуплюємося в підлогу.
Я рада, що вбила її. Я прийшла першою (вперше). Але це збіса боляче. Навіть моя сестра? Моя рідна сестра? Відчуття таке, ніби в серце встромили ножа. Обхоплюю голову руками. Земля обертається під ногами. Мабуть, я помилялася, вважаючи Бет хорошою. Можливо, я помилялася в усьому? Що все це означає? Я геть розгублена. То виходить, що з нас двох хороша я?
– Я відмовився їй допомагати. Ти маєш бути вдячна мені.
– Я вдячна, – кажу я в підлогу. Я говорю на автопілоті. Я не розумію, що кажу. Не знати чому, я сміюся, але сміх порожній, фальшивий.
Мені хочеться піти звідси.
Оглядаю кімнату в пошуках одягу. Сальваторе дивиться, як я вдягаю ліфчик і намагаюся його застебнути, але не можу впоратися з гачками.
– Чому? Чому вона хотіла втекти? Я нічого не розумію. Її життя здавалося таким ідеальним.
– Тобто ти не знаєш?
Я хитаю головою, в очах стоять сльози. О Господи, тільки б не розплакатися знову.
– Сестра ніколи тобі не розповідала?
– Що саме? Наскільки я знаю, вона жила як у казці.
– Чорт, – каже Сальваторе. – Ти справді не знаєш?
Мені вже набридло це чути.
– То ти мені розповіси?
Я обертаюся й дивлюся йому в очі. Він супиться, відводить погляд. Дратується. Він схрещує руки, притискає біцепси до грудей. Я затамовую дух. Я й уявлення не маю, що він зараз скаже, та раптом відчуваю: нічого хорошого. Це змінить усе.
– Краще тобі сісти.
Я підтягаю до себе стільчик, дерев’яні ніжки дряпають паркет. Важко опускаюся на нього – раптом запаморочилося в голові. Я слабка, як дитина. Я вся змерзла. Треба випити ще горілки. Я розправляю сукню на колінах. Шкода, що я не взяла свій старий джемпер.
– Тут, чорт забирай, іде справжня війна, – каже Сальваторе, вказуючи на вікно вільною рукою.
– Війна? Де? Тут, у Таорміні?
– Стрілянина. Скрізь. На всій Сицилії. На вулицях. Серед білого дня. Вони можуть застрелити людину просто на вулиці. І ставатиме тільки гірше.
– Про що ти говориш? Яка війна?
Я впевнена, що в разі чого дізналася б про це з новин. З лондонського «Метро». Тоді я б не приїхала.
– Розподіл території, – зітхає Сальваторе. – Амброджо був членом коза ностри, що одначало, що і Бет, і дитина були пов’язані з нею… Це родинна справа.
Я дивлюся на нього так, ніби він говорить давньогрецькою.
– Що це таке? Типу мафія чи що?
Він киває. Кутики рота опускаються.
– Вони звірі. Vermini[104].
Я не можу повірити. Тільки не в мафію. Таке буває лише в кіно. Чи не так? О, тепер я розумію, звідки всі ті гроші та чому в Амброджо є пістолет. Ніно здався мені якимсь мутним. Це все пояснює. Бет, безумовно, ненавиділа це. Я глибоко вдихаю.
– А ця війна?.. – питаю я.
– Вони ділять території. Палермо, Катанію, Агрідженто… все. Для коза ностри це кінець. Вони битимуться на смерть. Сюди приїхали банди з півдня, з Африки, з Близького Сходу. Вони борються за контроль над усім: торгівлею наркотиками, героїном, проституцією, всім. Кокаїном…
– О, розумію, – кажу я. Це погано.
– І дитина була в усьому цьому… – каже Сальваторе. – Nonno[105] Амброджо, батько Амброджо – всі з коза ностри. В Ерні сицилійська кров…
– Елізабет не знала, – раптом доходить до мене. – Коли вони познайомилися в Оксфорді, вона не знала. Вони повінчалися в Мілані, на батьківщині матері Амброджо.
– Так, точно, – каже Сальваторе.
– А Ернесто… він лише дитина. Вона не хотіла виховувати його лиш для того, щоб він потім схопив кулю в голову.
Сальваторе киває.
– Якось так. Амброджо купив Ернесто пістолета, і Бет вийшла з себе. Малому ж навіть року не виповнилось. Вона хотіла вибратися звідси. Якби вони дізналися, що вона намагається втекти, вони б її вбили. Якщо ти в родині, то це назавжди. Шляху назад немає.
– Навіть якщо ти помер, у пеклі є окреме місце… – перебиваю я.
Сальваторе дивиться на мене крижаними блакитними очима.
– Бет боялася, боялася за дитину.
Здається, до мене дійшло. Я зрозуміла. Амброджо з Бет хотіли втекти. Але цього було замало. Бет хотіла більше. Вона хотіла втекти від Амброджо. Тому я тут. Я мала стати дублером тіла. Я мала стати тілом. Встаю з табурета, похитуючись, одягаю через голову сукню. Підходжу до Сальваторе та обіймаю його за шию.
– То ж ти не сердишся, що я не Бет?
Я менше з двох зол. Закладаюся, він зітхнув із полегшенням. Кладу долоню на широкі груди Сальваторе. Відчуваю серцебиття під ребрами. Його шкіра липка. Запах мускусу, схожий на запах поту.