Мені потрібно на вулицю. В мене нервовий зрив. Спершу я дізнаюся, що сестра планувала моє вбивство, а тепер копи тут щось винюхують. Мій тиск скажено підстрибує. Я зриваюся з канапи, розчиняю вікно, висуваю голову назовні. Глибоко вдихаю: плюмерії. Озираюся на поліцейських: лама щось записує. Знову. Що він там калякає? Детективний роман? Сценарій кіно про поліцію? Новий епізод «Комісара Монтальбано»? Цікаво, чи підозрюють вони мене?
– Тіло в моргу в Катанії.
Засовуюся назад у кімнату.
– Ось візитівка з контактами для організації похорону, – каже поліцейський. Він кладе маленьку чорну картонку мені на долоню.
– Так. Точно. Дякую, – кажу я. – А коли я зможу забрати машину?
Мені так подобалася «ламборґіні».
– Ми привеземо машину, щойно експерти закінчать із нею, я думаю, сьогодні ближче до вечора.
Він дивиться на мене й насуплюється.
– Мушу попередити вас, signora, новини про смерть вашого чоловіка з’являться в сьогоднішніх газетах. – Arrivederci, signora. Співчуваємо вашій утраті.
– Ви скажете мені, якщо з’явиться нова інформація? Якісь зачіпки? – питаю я, а мої очі виблискують крокодилячими слізьми.
– Certo, signora[106]. Arrivederci, – каже він. Другий чоловік якось недоладно мені махає. Вони не всміхаються. Я не махаю у відповідь. Вони встають і виходять.
Ну клас. Тепер мені доведеться організовувати похорон. То буде заноза в дупі. Треба було зняти того персня й розбити йому обличчя. Повибивати зуби. А в іншому нам усе непогано вдалось. Ну, або я приречена до кінця днів гнити в італійській в’язниці й дивитися денні телепередачі незрозумілою мовою. В’язничне їдло. Карткові ігри. Миші. Контрабанда наркотиків у дупі. Я не терплю спільних душових. Але ні. Все гаразд. Я дістану собі адвоката, який захищав Аманду Нокс[107], і використаю свій досвід для бестселера. І взагалі, що вони можуть сказати? Що я не Бет? А докази? Їх немає. Жодного. Поки тіло не знайшли, Бет не можна вважати мертвою. Тож лишається тільки тіло Амброджо. Але все вирішиться сьогодні ввечері. Справу закриють. Там не було нічого підозрілого. Ідеальне вбивство, а я ж роблю це всього лише вдруге! Ну що тут скажеш, я швидко вчусь. Я роблю все розсудливо й до пуття: холоднокровно, спокійно, професійно, майстерно… Якщо зовсім щиро, то я навіть не почуваюся винною. Все склалося так, що або я, або вони. Бет із Амброджо перші це почали. Я приїхала сюди тільки заради хорошої відпустки. Я Сінді Лопер. Я просто дівчина, яка хотіла розважитись[108].
Розтягуюся на канапі, скидаю туфлі, кладу ноги на поруччя. Єдина заморока в тому, що всі знають, що з Амброджо все було гаразд. Він був у доброму настрої, лише напередодні сміявся та жартував. Хіба щасливі люди себе не вбивають? Та ще й як. Вмираючи зсередини, люди вдягають маски відваги. Так робив і Амброджо: зовні всміхався, а сам щодня плакав, аж поки не засне. Біднесенький, для нього все це було занадто… напруження від оборудок на чорному ринку, необхідність мати справу з тими тваринами з коза ностри. Можна зрозуміти, чому людина з такими проблемами захотіла вирішити їх усі одразу, стрибнувши в бурхливі води. Можливо, хтось чув, як він лаявся з тим священиком? Так! Звісно! В церкві після меси лишалися люди. Вони могли б наштовхнути копів на думку, що треба перевірити священика. Це б відвело будь-які підозри від його дружини.
А в Італії є смертна кара? Краще заґуґлити. Хапаю телефон Бет. Немає. Її скасували після повалення нацистського режиму, 1 січня 1948 року. Слава Богу! Що люди робили без «Ґуґла»? «Ґуґл» – це новий Бог, «Твіттер» – Христос, а «Інстаґрам» – Святий Дух. Амінь.
Розділ тридцять другий
Дивлюся в дзеркало, зазираю собі глибоко в очі. Вони – як темно-зелені морські хвилі. Природні басейни, наповнені водоростями й блискучим мохом. Усміхаюся своєму відображенню. Тепер я гарніша за Бет. Біля кутиків очей з обох боків «гусячі лапки».
Розгладжую шкіру, щоб вона була гладенькою й натягнутою. Може, вколоти собі ботокс? Лишитися молодою назавжди? Як «Альфавіль», або Шер, або якийсь андроїд. Облизую пересохлі губи. Мені бракує моєї фірмової яскраво – фіолетової помади. Мого лаймово-зеленого лаку. Моєї шапочки. Я не можу носити ці речі тепер. Тоді я не буду схожа на Бет. Не можу їсти кебаб. Не можу тролити Еда. Я майже починаю сумувати за нечупарами…
Що робити із Сальваторе? Він знає забагато. Він знає все. Знає, що це я вбила Амброджо. Знає, що я не Бет. Він сказав, що дупа Елізабет подобалася йому більше. Не знаю, чому Бет йому довіряла. Думаю, вона просто використовувала його тому, що не мала вибору. Вона використовувала його так само, як використовувала мене. Вона не любила його та не любила Алві. В будь-якому разі його треба прибрати. Сальваторе може поговорити з поліцією. Викрити мене. Усе зруйнувати. Усе, чого я досягла такою важкою працею. Позбавити мене заслуженої нагороди. Золотої медалі. Ні, це не обговорюється. Він мусить померти. Але як?
107
Американська письменниця, що провела чорити роки за ґратами за вбивство, якого не скоювала.