Досі мені щастило. Новачкам щастить. Можливо, це просто хвиля вдачі? Може, варто пограти в казино в Палермо, поки я на гребені? Виграти в блек-джек онлайн? Але я не хочу квапитись. Не хочу, щоб мене піймали. Якась там коза ностра мене не налякає. Все це схоже на справжню розвагу. Грюкають двері. У коридорі дзвенять важкі металеві кроки: Ніно! Ну звісно. Це його черевики так брязкають. І він обіцяв повернутись. Я тру очі, так, щоб скидалося на те, що я плакала, скуйовджую волосся, щоб воно було заплутане, закопилюю губи. У чоловіків слабкість до жінок у сльозах. Закладаюся, Ніно теж не може перед ними встояти, яким би безсердечним, бездушним і кам’яним усередині він не видавався.
– Бетто.
– Так.
Відвертаюся від дзеркала. Він крокує кімнатою до мене. Опускаю очі, зосереджуючись на китицях перського килима. Спершу бачу металеві носаки черевиків, потім власне Ніно.
– Бетто.
Дивлюся на Ніно повними жаху очима. Хитаю головою. Ні. Ні. Руки тремтять, але не занадто – якраз те, що треба.
– Бетто, – повторює він ще раз, сідаючи поряд зі мною на канапі. Відчуваю запах його шкірянки, запах «Мальборо», яке він викурив.
– Твій чоловік?
Я киваю.
– Щойно почув новини. Minchia[109], – каже Ніно.
– Так, – кажу я.
Він лається собі під ніс: porco-щось-там. Думаю, це означає «свиня». Ніно не надто емоційний, це видно. Він докладає зусиль, щоб поплескати мене по спині й набути суворого вигляду, але виходить трохи натягнуто. Будь-де йому було б краще, ніж тут. У його службові обов’язки не входить втішання вдів колишніх партнерів. Краще звільнити його від цього, бо він знудиться й піде з банди.
– О, Ніно! – плачу я, хапаючи його за руки, холодний метал персня впивається в мою шкіру.
Він відсувається.
– Хочеш доріжку, Бетто? Це тебе трохи втішить. Ну ж бо, нюхнімо по доріжці.
Він дістає з кишені куртки пакет, підтягає по килиму журнальний столик і викладає дві доріжки на склі. Вони довгі, тонкі й білі, як зуби. Ну звісно. Що за чорт. Чому ні? Відсвяткуймо!
Він бере банкноту в 50 євро з чорного шкіряного гаманця і скручує в трубочку. Ми вдихаємо порошок. Вау, крута фігня. Мені вже краще. Цей кокс міцніший за той, що я крала колись у нечупар в Арчвеї. Той принаймні відсотків на вісімдесят складався з прального порошку.
– Тепер ти заговориш? А? Розкажеш мені, що знаєш?
Шморгаю носом і витираю зі щік неіснуючі сльози.
– Так, – кажу я.
– Почнімо з синців. Хто тебе побив?
Вау-вау! Цей кокс вставляє. Я жива. Я непереможна. Це магія. Я можу літати. Мене так забрало, що, навіть якби весь будинок згорів разом зі мною, мені й тоді було би байдуже. То про що ми там говорили?
– Сальваторе, – відповідаю я.
Ну він типу побив мене. Це всього лише перебільшення. Я не брехуха, я винахідлива. Усе, що я кажу, – правда, як у тих відьом із «Макбет».
Я повертаюся до Ніно, так що моє стегно притискається до його. На мені «Вандербра» і півпляшечки «Міс Діор шері». Я закушую губу.
– Це він зробив, – кажу я.
– Сальваторе? Так, я чув це ім’я. Сусід, так? Він друг твого чоловіка? – питає Ніно.
Я замислююсь. Так довго, що аж підозріло.
– Ну вони були не зовсім друзі… – кажу я.
Я широко розплющую очі, сподіваючись, що Ніно прочитає між рядків. «Сальваторе вбив Амброджо та напав на його дружину».
– Чому він тебе побив? Він ревнував? – питає Ніно. – Сальваторе й Амброджо сварилися через тебе?
Звісно, чому ні. Я про це не подумала.
– Так, – схлипую я, потім дозволяю сльозам промовляти за мене, затуляючи обличчя руками. Мої плечі здригаються. Дихання збивається.
– Stronzo![110] – каже Ніно, зриваючись з канапи. – Цей figlio di puttana[111] вбив твого чоловіка, Бетто? Vaffanculo[112]. Stronzo!
Дивлюся на Ніно, який маячить туди-сюди по килиму. Його оббиті сталлю носки гупають і бахають, пальці всипані золотом і сріблом. Я нічого не кажу – просто спостерігаю.
– Я провчу цього підорського сучого сина. Професор був мені як брат.
Я киваю на знак розуміння.
– Брат!
– То що ти робитимеш? – питаю я. Я щиро сподіваюся, що він збирається його вбити.
– Я про це подбаю, – ричить він.
Ніно грюкає дверима. Двигун мінівена муркоче, коли він повільно виїжджає на дорогу.