Ну, це було просто. Раз, два, і готово. Мені це збіса подобається. Ніно розкішний і недооцінений. Чорна мамба або чорна вдова – невловна, похмура, вбивча, як сама смерть. Я запалюю собі святкову цигарку, видихаю дим у стелю. У Бет був би серцевий напад, якби вона побачила, що я тут палю. Вона змушувала Амброджо виходити на терасу. Але Бет немає. Як і Амброджо. Ха-ха! І вгадайте що? Сальво – наступний. Втоплюю шию в подушки, качаю головою з боку в бік. Кокс затуманює мій мозок, і губи розповзаються в усмішці.
Я сиджу тут уже кілька годин поспіль, спостерігаю, чекаю. Я влаштувалася на терасі й витріщаюся на дорогу. Це моя восьма цигарка. У роті смак похоронного багаття, але нікотин допомагає. Трохи. Принаймні я більше не тремчу. Я ковтаю вино «Неро д’Авола» просто з пляшки (вино набагато смачніше, коли воно не з тетрапаку) та заїдаю стрес torta della nonna[113]. Запихаю в себе шматок за шматком, поки більше вже не лізе, а потім ще трохи, поки нічого не лишається. Я збираю пальцями крихти й вилизую дочиста тарілку. Тістечко смачне, кремове, вбивчо смачне. Я хочу ще, але нічого не лишилось. Натомість я запалюю ще одну цигарку.
Починає сутеніти, але якщо доведеться, я чекатиму до ночі. Мені потрібно це бачити. Потрібно переконатись. Я не засну, якщо не знатиму напевне, тож немає жодного сенсу йти до ліжка. Ну хто зможе заснути в таку ніч? Яка людина при здоровому глузді здатна на таке? Для цього треба бути соціопатом. Класичним психом – Томасом Ріплі чи Патріком Бейтменом. Чи, можливо, Емі Дан. Якби в мене був вибір, я була б Емі. Такою, знаєте, гламурною психопаткою з книги. Але я не вона. Мені не байдуже. Я хочу знати.
Дивлюся на годинник Бет: пів на дев’яту вечора. Я сиджу тут уже принаймні три години. Дупа заніміла. Скрізь коле так, ніби я лялька Бет. Я сказала Емілії, що не вечерятиму. Вона щось забагато крутиться тут останнім часом. Спостерігає за мною. Витріщається. Поводиться так, ніби не може змусити себе сказати мені щось важливе. Мене це виводить. Відсмикує фіранки. Слухає. Хвилюється. А втім, вона не здивувалася щодо вечері. Не думаю, що Бет взагалі щось їла: фісташку на сніданок, листок салату на обід, половинку помідора-чері на вечерю, а на десерт – ґраніта, на кінчику чайної ложечки. Мені не хочеться їсти. Тільки не тепер, коли на серці такий тягар. І не після того, як я з’їла цілий торт. Можливо, він і не зробить цього сьогодні. Але він мусить. Він професіонал. Йому захочеться якнайшвидше заповнити цю прогалину. Захочеться покінчити з цим якнайшвидше. Просто зараз. Сьогодні. Так би зробила я.
Чорт, мене трохи нудить. Це не від вина. Не від торта. Не від безупинного паління – до цього я звикла. Ніно вб’є Сальваторе. Завтра в цей самий час він уже буде мертвий. І це повністю моя провина. Моя шалена вигадка. Я ніколи нікого не вбивала. Ну, тобто не вбивала зумисне. Хіба не так це називається в суді? Хіба не так каже суддя Джуді? Є різниця між простим убивством і навмисним. І це, чорт забирай, принципова різниця. З Бет і Амброджо було інакше. Ну, тобто з Бет стався нещасний випадок – принаймні я так думаю. А щодо Амброджо – в мене не було вибору! Це була чиста самооборона. Або я, або він. Але тут – інше. Обмірковане заздалегідь. Мені паморочиться в голові, але в хорошому сенсі. Схоже на хвилювання перед виходом на сцену. Мені це типу подобається… Чорт, та я під кайфом!
Мені потрібно до туалету. Я вже хочу пісяти більше години, та боюся пропустити його. Я не зводжу очей з дороги. Але я вже не можу терпіти. Мене роздирає фізичний біль від переповненого міхура та душевний біль, що виключає полегшення. Оглядаю віллу: світло вимкнене. Ерні спить. Думаю, Емілія пішла додому. Зістрибую з шезлонга та біжу газоном, чатуючи дорогу, як орел. Як дрон. Стягаю трусики та присідаю. Шурхіт цівки по траві. Точно як альбом Джоні Мітчелл «Шурхіт літніх газонів». З мене вилилася десь половина, коли я раптом чую це – мурчання двигуна на дорозі. Підіймаю очі й бачу його: велике чорне авто з увімкненими фарами, яке під’їжджає повільно, повільно, як катафалк. Це мінівен Ніно. Він проїжджає повз віллу та зупиняється на в’їзді Сальваторе. Натягаю трусики та встаю.
Так!
– Ти зробив це? – шепочу я.
– Я зробив це, – долинає голос із темряви.
Я не спала. Я вдивлялася в нескінченну темряву стелі.
Я сідаю в ліжку й тягнуся до вимикача на тумбочці. Клацаю ним, і світло майже засліплює мене. Ніно схиляється наді мною, його очі світяться вогнем.
– Ти зробив це, – шепочу я.
Я дивлюся йому в очі на частку секунди довше. Мені гаряче, ніби я палаю зсередини.
– Ніно, – зітхаю я, – заради мене ще ніхто не вбивав. Це так… нереально… збуджує.