– Пробач, повтори, будь ласка.
Я маю таке знати?
– Я… Я… Я…
– І не кажи мені, що ти цього не знаєш. Мені він цього не казав. Хотів облаштувати все сам.
Я замислююся, дивлюся на його пояс, із-за якого стирчить руків’я пістолета. Цього поганого хлопця краще не дратувати.
– Пробач, милий, та я не знаю.
Ніно штовхає ногою ніжку журнального столика, і керамічна лампа загрозливо хитається. Я підхоплюю її, щоб вона не впала й не розбилась. На ярличку на дні написано «Веджвуд».
– Бетто, можеш більше не вдавати невинну дружину. Я знаю, що цю оборудку ви провертали разом. Він казав мені, що клієнту подобається його дружина. То що це, в біса, за клієнт?
Хороше запитання. Якби ж я знала… але Ніно нагадав мені дещо: Амброджо водив мене на зустріч із священиком. Я, тобто Бет, йому сподобалась. Караваджо… Караваджо… Я знаю, де вже чула це слово. Я дивлюся на Ніно, широко всміхаючись.
– Священик! – кажу я. – Клієнт – священик.
Дякувати Богові. До мене починає доходити.
Ніно неприємно посміхається.
– Ну от, це вже щось. Bene[119]. І що це за священик? На Сицилії їх тисячі.
– З церкви на площі. – Чорт, як же вона називається? – Із Chiesa di San Giuseppe[120].
Кручу на пальці обручку Бет. Сподіваюсь, я все правильно вимовила.
– Тут? У Таорміні?
– Так, у Таорміні.
Ніно з довгим повільним присвистом відхиляється на спинку канапи й розгладжує вус великим і вказівним пальцем. Його вуса трохи схожі на слимаків. Але сексуальні.
– Та ти, певне, жартуєш. Церква на Piazza IX Aprile.
Здається…
– Так. Так, на площі.
– І як звати священика? – сміється він, випростуючись. Він лізе в кишнею та дістає цигарки. Пропонує одну мені, але я хитаю головою. Здається, він повеселішав… це через картину чи через кокаїн?
– Не знаю. Він був дуже-дуже старий. У нього був великий ніс… він нагадав мені Веліала з «Втраченого раю».
Якщо він Веліал, тоді Ніно – Молох. А я буду Сатаною – він там герой.
– Великий ніс? Ну, неважливо. Ми його знайдемо. На якій сумі ви зупинились?
Ніно видихає велику хмару диму. Він виїдає мені очі.
– Я ні на чому не зупинялась.
– Твій чоловік. Професор. Яка сума?
– Гадки не маю. Взагалі-то, Ніно, під час останньої зустрічі вони посварились. Можливо, все скасовано…
Ніно застигає, дивиться мені у вічі. Якби поглядом можна було вбити… Здається, я сказала щось не те. Переводжу погляд на його пістолет.
– О ні, не скасовано. Неможливо. Коли це було?
– Два дні тому… здається.
Я точно не знаю. Я втратила лік часу. Я навіть не знаю, який сьогодні день. Вівторок? Субота? Різдвяний ранок?
– Ми продамо цю картину, навіть якщо це останнє, що ми зробимо. Священик хоче її купити. Ми не залишимо річ, що коштує двадцять мільйонів, пилитися на віллі.
– Двадцять мільйонів доларів? – Та я, певне, недочула. Кокаїн жартує з моїм мозком, лоскоче його.
– Принаймні. На аукціоні, можливо, більше. Але на чорному ринку ми отримаємо одну десяту, якщо пощастить.
– Десяту? Отже, два мільйони?
О Боже.
– Браво, маленька. Неабиякі математичні здібності. Закладаюсь, Амброджо хотів більше. Через це й виникла суперечка. Жадібний вишкребок. Його papa займався нею з дев’яностих.
– Серйозно? Так довго?
– Справжній гемор продати щось вартісне. Ти знаєш, скільки часу пішло на пошук покупця?
– Ем… ні.
– Чоловік тобі цього не розповідав, Бетто? Ви з ним взагалі розмовляли?
Він скоса дивиться на мене.
– Для Амброджо то була надзвичайно важлива справа, найважливіша в його житті. Усі ті великі картини, що він продавав, ніщо, merda на туалетному папері, в порівнянні з цим…
– Розумію, – кажу я. Хоча насправді не розумію. Я боюся, що моя голова зараз вибухне. Ніно, здається, говорить надто швидко, як продавець машин із Нью-Йорка чи Джиммі Карр.
– Ця картина, яку нам іще, курва, треба знайти, була не просто звичайна картина Караваджо. Хоча в цього хлопа не було звичайних картин. Це ж «Різдво». Розумієш?
– Розумію.
Нічого я не розумію.
Поки Ніно не дивиться, беру телефон Бет і ґуґлю «Караваджо Різдво». Інтернет каже, що в цілому світі є всього п’ятдесят картин цього художника. Але що такого в цій, на якій зображено народження Христа? Якщо вірити «Вікіпедії», це справжня штучка, безцінний діамант. Це його шедевр.
– От лайно, – кажу я.
– Так, лайно. Ти не знала? Ти була дружиною Амброджо Карузо й не знала такого? Дідько…
Ніно гладить вуса. Моє серце б’ється зі швидкістю мільйон ударів на годину. Я й не знала, чим заробляв Амброджо. Якби я була Бет, то знала б. Моя шкіра горить. Я надто збуджена. Я знала про Вотергауса, Гоґарта, Ґейнсборо, Тернера й усіх прерафаелітів. Я знала про Фройда, й Бекона, й Бенксі, але не про це. Я ніколи не досліджувала італійське мистецтво. Я ніколи не обирала цю тему в «Мастермайнді». Я впевнена, Бет знала такі речі. Це вона поїхала на екскурсію до Національної галереї, коли нам було по тринадцять.