– Я ніколи не заглиблювалася в мистецтво, всім цим займався Амброджо, – кажу я. – Ще по доріжці?
Ніно викладає ще дві доріжки своєю блискучою кредиткою. Де ж Амброджо заховав ту картину? Я трохи жалкую, що вбила його, а то можна було б запитати. От халепа. Шкода, що я не ясновидиця. Чи як там називаються ті, хто вміє говорити з мертвими? Екстрасенси? Медіуми? Я б хотіла бути шаманом. Якби ж я дізналася про картину до смерті Амброджо. Але він так туманно розповідав про свою роботу. «Я звичайний посередник. Правда, нічого цікавого». Двадцять мільйонів доларів? ТА ЦЕ НАЙЦІКАВІШЕ, ЩО Я ЧУЛА.
Ця картина могла б принести нам грошенят. Якщо ми її знайдемо. Поки Ніно затягується, я ґуґлю. «Різдво» вкрали 1969 року з каплиці Сан-Лоренцо в Палермо. Очевидно, за кілька тижнів до того її по телевізору в передачі про приховані скарби Італії побачили двоє авантюристів. Вони не були з мафії – всього лише аматори. Вони не були членами банди. Вони добре орієнтувалися в церкві та впізнали картину. Звісно, в ті дні безпека була ніякою, не те що тепер. Картину охороняв якийсь стариган, який, мабуть, усю цю кляту крадіжку проспав. Якось уночі вони вирізали її з-над вівтаря й поїхали собі геть на триколісному фургоні. Триколісному фургоні! Офігіти.
Нам необхідно знайти цю картину. Без варіантів. Здається, вона – щось надзвичайне. Занюхую свою доріжку.
– То як ця картина потрапила до батька Амброджо?
Ніно вже нетерплячка б’є. Він задирає кутик перського килима й зазирає під нього. Він відсуває канапу й зазирає за неї. Niente[121]. Nada[122]. Пшик.
Вона кілька разів переходила з рук у руки: її тримав у себе Розаріо Ріккобоно, поки його не взяли в 1982-му. Батько Амброджо купив її у Паккаре, більш відомого як Джерландо Альберті, він займався цигарками й героїном. То було в далекому 1991-му.
Не маю уявлення, хто всі ці люди.
– Тож як так вийшло, що її досі не продали?
У мене оніміли губи. Я смішно говорю? Я не відчуваю свого обличчя, як у тій пісні. Сподіваюся, в мене з рота не крапає слина. Ніно дивиться під обідній стіл, відсуває стільці й перевіряє під ними.
– Думаєш, таку річ легко продати? Ця картина неймовірна. На неї полює ФБР. Вона в усіх списках найвидатніших картин світу. Ні, Амброджо пощастило. Коли його батьки померли, картина нарешті дісталася йому. Він був розумним, батько Амброджо, він дав галасу стихнути. Він навіть умовив цього stronzo Ґаспаре Спатуцца – колишнього мафіозі, який став поліцейським щуром, – вигадати про неї історію.
– Яку історію?
– Щур сказав, що картину з’їли щури – щури! – коли вона зберігалася в сараї на фермі. Ти можеш уявити такого бовдура? Картина коштує двадцять мільйонів, а її згодовують щурам? Він сказав, що вона була настільки зіпсована, що рештки спалили. Поліція це схавала. Схавала.
Він розлючено затягується цигаркою.
– Це ще раз доводить, що вони нас не поважають. А ми ж мудрі. Тому вони ніколи нас не переможуть. Вони вважають нас тупими й недооцінюють нас… А ми мудрі. Мудрі.
Я слухаю в якомусь трансі. Моя сіра речовина працює на прискорених передачах, підбираючи деталі пазлу, складаючи їх разом. Тепер я все зрозуміла. Тепер усе ясно. Засвічується метафорична лампочка. Амброджо нарешті знайшов покупця. Він збирався продати крадену картину, а потім врешті зникнути разом із Бет. Мій труп був прикриттям для Бет. То була приманка, відвабна червона ганчірка, морква для віслюка. Похорон, поліція, міжнародна преса – все це разом мало зчинити галас світового масштабу. Всі б думали, принцеса Бет загинула, тож вона була б у безпеці. Вона могла б утекти, і за нею ніхто б не гнався. А сенс, якщо вона в землі? Амброджо мав грати роль удівця в скорботі. Потім він би звалив, утік із Таорміни посеред ночі, тоді, коли навіть ледачий знав би, що він має оплакувати свою дружину. Вони з моєю близнючкою, мабуть, домовилися зустрітися на Гаваях, Таїті чи Бора-Борі. Вони планували забрати дитину й мільйони, лишити за спиною кровожерливу банду, втекти від війни угруповань. Вони планували сховатися й почати все спочатку. Мило.
Але доля, а точніше, Бет вирішила інакше. Щось відвернуло її від чоловіка. Вона хотіла не просто втекти з Сицилії, вона хотіла втекти від нього. Це не могло бути тільки через секс. Це надто дивно, навіть для Бет. Навіть для мене. Мало бути щось іще. Він її не бив, він не був агресивним. Що ж тоді? У чому була проблема? Невже вона була дійсно закохана в Сальваторе? Я це з’ясую. Але спершу зароблю трохи грошей.