Я допоможу тобі знайти її.
Розділ тридцять п’ятий
Ми обшукали всюди, всередині й назовні. У гаражі. У сараї. У сотнях, як нам здалося, спален і ванних кімнат. Я знайшла цікаві речі – кімнату новеньких примірників книг Бет, таємну колекцію порно Амброджо (очевидно, йому подобалися студентки, няні й підлітки, всі дуже ванільні) й вінтажну страусову сумку, яку я однозначно залишу собі, але жодного натяку на картину. Я починаю серйозно панікувати. Ми шукали годинами, підзаряджаючись кокаїном та міцною солодкою чорною кавою (цукор – для мене, Ніно любить, коли кава гірка й без домішок). Я подумала, чи не варто спитати в Емілії, чи вона її не бачила, я навіть хотіла спитати в Ернесто. Та це, певно, не надто хороша ідея. Де б Амброджо заховав картину? Картину вартістю двадцять мільйонів доларів? Він тримав би її ближче до себе, ні? Він тримав би її в безпеці. Я заходжу до спальні Амброджо та Бет і стою в дверях, притулившись до прохолодного дерева. Безнадійно. Вона зникла.
– Бетто? Де ти? – гуркоче з холу, і я підстрибую. Це Ніно. Здається, він злий.
– Я тут, – кажу я. – Іди сюди й допоможи мені в спальні.
Я заходжу до кімнати, стаю посередині м’якого кремового килима. Шукаю на стелі вхід на горище, але його немає. Заходить Ніно та встає в мене за спиною.
– Давай, Бетто, ми вже тут шукали. – Він не говорить – сичить – шипить, як гадюка. Ми вимушені поводитися тихо. Ерні може прокинутись. Ніно кладе мені руку на плече. В його золотий перстень з печаткою вставлено криваво-червоний рубін розміром з людське око.
– Не знаю, – кажу я. – В мене якесь відчуття. Щось цінне, щось особливе завжди тримають ближче до себе…
– У своїй кімнаті, – каже Ніно, гупаючи по килиму чорними черевиками. Це його вбиває, кажу вам. Терпіння не входить до переліку його сильних сторін. Cумніваюся, що він слухає «Тейк зет». Я обходжу спальню своєї сестри, ковзаючи пальцями по червоному дереву: гардероб, туалетний столик, комод. Ніде ані пилиночки, неймовірно. Та Емілії треба пам’ятник поставити.
Зазираю під ліжко. Ніно аж тіпає.
– Курва, та ми вже скрізь подивились. Треба ще раз скрізь пошукати, в усьому будинку, цього разу ретельніше.
Ми вже виходимо з кімнати, коли Ніно каже:
– А в цій шафі ти дивилась? Там може бути подвійна задня стінка.
Ми дивимось одне на одного, потім мчимо до шафи. Я смикаю двері й викидаю весь одяг – штани, піджаки, сорочки, краватки. Мої пальці торкаються задньої панелі, але дерево міцно прибите.
– Ні, – кажу я, відступаючи.
– Дай я, – каже Ніно.
Він пірнає до шафи, ніби шукає Аслана. Я чую, як він лається собі під ніс:
– Niente. Merda[123].
Він вилазить із шафи й б’є кулаком у двері. БАХ! Дідько. Він втрачає контроль. Ще трохи, і він потягнеться за зброєю!
– Ну ж бо, Бетто! Де вона, в дідька, є? Я знаю, що ти знаєш, тож годі просирати час.
Я починаю пітніти. У грудях стає затісно. Я сідаю на ліжко, тру обличчя руками. Ну ж бо, Алві! Де вона, де? Я вся горю. Це від коксу чи від спеки? Таке враження, що я в Неваді, в Долині Смерті, під час аномальної спеки. Я задихаюся, не можу як слід вдихнути. Встаю, підходжу до вікна, різко його відчиняю і глибоко вдихаю. Примружую очі. Щось цінне. Щось важливе. Щось особливе, що ти хочеш захистити. У моїй голові зринає образ Ерні.
Вибігаю в коридор, Ніно за мною.
– Агов, Бетто! Куди це ти?
– Шшш, за мною. Тихенько.
Ерні спить у своєму ліжечку. Я чую, як він сопе в темряві, тихо-тихо, вдих і видих. Я заходжу навшпиньки й умикаю нічник: блідо-блакитний, у вигляді місяця. На підлозі біля дитячого ліжечка лежить килимок. Відкидаю його – моя інтуїція мене не підвела. Під килимком – люк. Картина має бути там, правильно ж? Тремтливими пальцями підіймаю килим, тягну за люк – завіси скриплять, і лаз відчиняється. Дивлюся на Ерні, але він спить: він нічого не чув. Відкидаю люк на складений килим. Запускаю руку під дошки паркету й намацую важку брезентову сумку. Хапаюся за ручки й витягаю її. Не думаю, що картина там. Чохол замалий. Я дивлюся на Ніно. Він хитає головою. Я все ж таки розстібаю сумку. Зазирну туди про всяк випадок. О Боже! Всередині – сотні пакетиків дрібного білого порошку. Я ніколи в житті не бачила стільки кокаїну. Напевне, це особиста заначка. Приголомшливе видовище. Арктична білизна. Свіжий, як перший сніг. Мацаю пластикові пакетики в руках. Ммм, наркотики! Цікаво, чи знала Бет, що заховано в кімнаті Ерні. Упевнена, вона б сказилася.
– Шукай, – каже Ніно. – Глибше.