— Так, це, мабуть, мінімум того, що вони зобов’язані були зробити для суспільства,— посміхнувся я.
— Зрозуміло! А зараз, на жаль, все, на що вони здатні,— це поза. Ніякого стилю! Це характерна риса нашого часу: стиль перетворюється на позу, а не поза піднімається до стилю.
Він помовчав, щоб я повною мірою оцінив його афоризм.
— А тест на капелюх «борсаліно» полягає в тому, що його згортають у рурку і прошелюють крізь каблучку. Якщо капелюх при цьому не мнеться і не втрачає своєї форми, значить, це справжній «борсаліно».
— І ти хочеш сказати...
— Так, саме так! — вигукнув Дідьє, гупнувши кулаком по столу.
Була восьма година, ми сиділи в «Леопольді» неподалік прямокутної арки, що виходила на Насип. Іноземці за сусіднім столиком обернулися на галас, але офіціянти і постійні відвідувачі не звернули ніякої уваги на дивакуватого француза. Дідьє вже дев’ять років їв, пив і галасував у «Леопольді». Всі знали, що існує певна межа, за якою він стає небезпечним. Відомо було також, що межа ця пролягає крізь серця людей, яких він любить. Якщо їх кривдили, в ньому прокидалася холодна вбивча лють. А слова або вчинки, спрямовані проти нього самого,— крім тілесних ушкоджень, звісно,— були йому анідесь, він сприймав їх із філософським спокоєм.
— Comme[41]. Я це все до того, що твій маленький друг Прабакер змусив тебе пройти випробування: згорнув у рурку і пропустив через каблучку, щоб перевірити, справжній ти «борсаліно» чи ні. Для цього він і влаштував тобі екскурсію нетрищами цього міста.
Я мовчки попивав каву. Звісно, так воно і було — Прабакер справді піддав мене випробуванню,— але я не хотів поступатися Дідьє правом на відкриття цього факту.
Вечірній натовп туристів з Німеччини, Швейцарії, Франції, Англії, Норвегії, Америки, Японії і десятка інших країн почав рідшати, поступившись місцем індійцям і чужинцям, котрі обрали своєю домівкою Бомбей. Вечорами, коли туристи ховалися по готелях, місцевий люд заявляв свої права на «Леопольд» та інші подібні заклади — кав’ярні «Мондегар», «Мокамбо» і «Світло Азії».
— Якщо це було випробування,— здався я нарешті,— то, мабуть, я його витримав. Прабакер запросив мене в гості до своїх батьків, в село на півночі штату.
Дідьє театрально звів брови.
— І надовго?
— Не знаю. Місяців на два. А може, й більше.
— Ну, тоді ти маєш рацію,— кивнув Дідьє.— Твій маленький друг закохався в тебе.
— Здається, це надто вже сильно сказано...— спохмурнів я.
— Ні-ні, це зовсім не те, що ти думаєш. Знаєш, тут треба бути обережним. Тут все не так, як в інших місцях. Це Індія. Всі, хто приїжджає сюди, неминуче закохуються в когось, та ще й не раз,— проте індійців у цьому ніхто не переплюне. Можливо, твій Прабакер теж закохався в тебе. І в цьому немає нічого дивного. Я вже досить довго живу в Бомбеї і знаю, що кажу. Індійці закохуються дуже легко і дуже часто, тому вони й живуть мирно в цій перенаселеній країні. Зрозуміло, вони не янголи, проте вони вміють любити співвітчизників.
Дідьє запалив цигарку і почав розмахувати нею, як сигнальним прапорцем, аж офіціянт кивнув, що замовлення прийняте. Коли принесли горілку із закускою, Дідьє сказав:
— Індія приблизно в шість разів більша від Франції. А населення тут у двадцять разів більше. У двадцять! Якби французів було так багато, то текли б криваві ріки. А тим часом французи, як всім відомо,— найцивілізованіша нація в Європі. І навіть у всьому світі. Отже, будь певен, без любові Індія припинила б існування.
До нас підійшла Летиція.
— З якого це приводу ти знову гарячкуєш, змію? — привітно поцікавилася вона. Завдяки її південнолондонському акценту останнє слово прозвучало, як постріл.
— Він просто переконував мене, що французи — найцивілізованіша нація на світі.
— І весь світ це визнає,— додав Дідьє.
— Коли ви зумієте виростити на своїх виноградниках нового Шекспіра, то я погоджуся з тобою,— промуркотіла Летті з теплою і заразом поблажливою усмішкою.
— Люба моя, будь ласка, не думай, що я недооцінюю вашого Шекспіра,— радісно закудкудакав Дідьє.— Я дуже люблю англійську мову — адже вона більш як наполовину складається з французьких слів.
— Touche[42],— посміхнувся я,— як говоримо ми, англійці.
Тієї миті до нас підійшли Улла з Моденою. Улла була одягнена для роботи: коротка тісна темна сукня з хомутиком на оголеній шиї, сітчасті панчохи і черевички на шпильках. На її шиї і у вухах виблискували фальшиві самоцвіти. Її вбрання було цілковитою протилежністю костюму Летті, що складався з парчевого блідо-жовтого піджака, нетісної атласної темно-брунатної спідниці й чобітків. Але особливо помітний був контраст — причому дивовижний — поміж їх обличчями. У Летті був прямий, упевнений іронічний погляд, а великі блакитні очі Улли з усім її професійно-сексуальним антуражем не виражали нічого, крім наївності, непідробленої безглуздої наївності.
— Я сьогодні забороняю тобі говорити зі мною, Дідьє,— відразу ж заявила Улла, надувши губки.— Я провела три жахливі години в товаристві Федеріко, і все через тебе.
— Ба! — буркнув Дідьє.— Федеріко!
— О-о-о,— проспівала Летті, примудрившись зробити три звуки з одного.— Що сталося з молодим красенем Федеріко?
— На джа, Федеріко захопився релігією і мало до сказу не довів мене цим. А все через Дідьє.
— Так,— обурено підтвердив Дідьє.— Федеріко знайшов Бога, і це справжня трагедія. Він більше не п’є, не палить, не вживає наркотиків. І, зрозуміло, ніякого сексу ні з ким — навіть із самим собою. Такий талант пропадає — просто жах. Він же був генієм розпусти, моїм найкращим учнем, моїм шедевром! Здуріти можна. А зараз він вирішив стати доброчесною людиною — в найгіршому сенсі цього слова.
— Ну що ж, одне набуваєш, інше втрачаєш, це неминуче,— зітхнула Летті з удаваним спвічуттям.— Не вішай носа, Дідьє. Зловиш в свої тенета яку-небудь іншу рибку, підсмажиш її і проковтнеш.
— Це мені треба співчувати, а не Дідьє! — пробурчала Улла.— Федеріко прийшов від Дідьє такий засмучений, що просто плакав. Scbeisse! Wirklich![43] Цілі три години він ридав. Врешті мені стало дуже шкода його, і коли Модена вигнав його разом з бібліями, я переживала. Це все ти винен, Дідьє!
— У фанатиків,— замислено мовив Дідьє, не звертаючи уваги на її докори,— чомусь завжди стерильний і нерухомий погляд. Вони схожі на людей, які не мастурбують, але безперервно думають про це.
— Дідьє, я обожнюю тебе,— вичавила Летті, заїкаючись від сміху.— Хоч ти і мерзенний змій.
— Ні, ти обожнюєш його саме за те, що він такий мерзенний твій,— озвалася Улла.
— Я сказала «змій», а не «мій»,— терпляче поправила її Летті.— 3 чого це він мій?
— Я, звісно, не дуже добре розуміюся на ваших англійських жартах,— упиралася Улла,— але, здається, він справді мерзенний і твій.
— Запевняю вас,— запротестував Дідьє,— я весь ваш — і твій, і твій.
Цієї миті до нас підійшла Карла у супроводі Мауриціо й індійця років тридцяти з гаком. Мауриціо з Моденою приставили до нашого столика ще один, і ми замовили горілку й закуску на вісьмох.
— Ліне, Летті, це мій друг Вікрам Патель,— представила індійця Карла, дочекавшись відносної тиші.— Здається, тільки ви двоє не знайомі з ним. Тижнів два тому Вікрам повернувся з Данії, де досить довго відпочивав.
Ми з Летті поздоровкалися з Вікрамом, але мої думки були зайняті Карлою й Мауриціо. Він сидів поряд з Карлою, навпроти мене, поклавши руку на спинку її стільця і нахилившись до неї так близько, що їхні голови майже торкалися одна одної, коли вони говорили.