Красені будять в непривабливих чоловіках недобре відчуття, щось більше, ніж просто неприязнь, хоч і ненавистю це не можна назвати. Це не ненависть, але щось більше, ніж просто неприязнь. Звісно, це почуття нічим не виправдане, виникає воно від заздрості. А коли ти закохуєшся в жінку, воно виповзає з тіні і заявляє про себе в твоєму погляді. Я дивився на Мауриціо, і в душі моїй піднімалася каламуть. Його рівні білі зуби, гладке смагляве обличчя і густа чуприна налаштували мене проти нього набагато швидше й ефективніше, ніж могли б це зробити якісь погані риси його характеру.
А Карла була прегарна. Її коси, зібрані в овальний пучок на потилиці, ряхтіли, як вода, що біжить по камінню, зелені очі світилися натхненням і радістю життя. На ній був модний індійський костюм «Шальвар каміз» — сукня до колін поверх штанів вільного крою з того ж таки оливкового шовку.
Отямившись від думок, я почув голос нашого нового друга Вікрама:
— Я класно провів там час, яар. У Данії все таке похмуре, рахманне, люди дуже неприродні. Вони такі холоднокровні, що навіть повірити важко. Я пішов у сауну в Копенгагені. Це велике приміщення, де миються чоловіки разом із жінками, і всі ходять голяка. Зовсім голі, яар. І ніхто на це не реагує. Навіть оком не моргне! Індійські хлопці такого не витерпіли б. Вони б завелися, це точно.
— А ти завівся, Вікрамчику? — вкрадливо запитала Летті.
— Знущаєшся, еге? Я був єдиний у всій сауні, хто запнувся рушником, тому що тільки у мене встав.
— Я не розумію, що він сказав,— виголосила Улла, коли сміх ущух.
Це була просто констатація факту — вона не скаржилася і не просила пояснити.
— Слухайте, я ходив туди три тижні щоденно, яар,— провадив Вікрам.— Я думав, що як проведу там достатньо багато часу, то звикну.
— До чого звикнеш? — запитала Улла.
Вікрам затнувся, очманіло глянув на неї і обернувся до Летті:
— І ніякого зиску. Все було марно. Три тижні спливло, а мені, як і раніше, доводилося обмотуватися рушником. Хоч скільки я туди ходив, варто було побачити, як ці штукенції стрибають вгору і вниз і мотаються із боку на бік, і все в мені так і напружувалося. Що тут можна сказати? Я індієць, і такі місця не для мене.
— Того ж самого зазнають індійські жінки,— відмітив Мауриціо.— Навіть коли кохаєшся з ними, неможливо до кінця роздягтися.
— Ну, це не зовсім так,— відказав Вікрам.— 3 ким проблема, то це з чоловіками. Індійські жінки готові до змін, а молоденькі пташки з більш-менш заможних сімей так просто марять цим, яар. Вони всі хочуть коротко стригтися, носити короткі сукні й мати короткі любовні пригоди. І з радістю хапаються за все нове, але їх стримують чоловіки. Середній індійський чоловік так само примітивний в сексуальному плані, як і чотирнадцятирічний хлопчисько.
— Ти мені розповідатимеш про індійських чоловіків...— пробурчала Летті.
Міркування Вікрама вже якусь хвилю слухала Кавіта Синг, що підійшла до нашого столу. З її модною короткою зачіскою, в джинсах і білій футболці з емблемою Нью-Йоркського університету, Кавіта була живим прикладом сучасних індійських жінок, про яких він казав.
— Ти такий чудд[44], Віку,— кинула вона, сідаючи праворуч од мене.— Мітингуєш тут, а сам нітрохи не кращий за решту чоловіків. Варто тільки подивитися, як ти картаєш свою сестричку, коли вона наважується надіти джинси і светр.
— Слухай, я ж сам купив їй цього светра в Лондоні минулого року! — обурився Вікрам.
— І після цього довів її до сліз, коли вона наділа його на джазовий ятра[45], на?
— Але я ж не думав, що вона захоче носити його, виходячи з дому...— мляво заперечив він під загальний регіт і сам зареготався.
Вікрам Патель не вирізнявся із загальної маси ні своїм зростом, ні статурою, проте у всьому іншому був далеко не рядовою людиною. Густа темна чуприна, гарне і розумне чоло. Жваві світло-карі очі над орлиним носом і бездоганно підстриженими вусами дивилися твердо і впевнено. Всі деталі його ковбойського костюма — чоботи, штани, сорочка і шкіряний жилет — були чорні. За спиною звисав на ремінці плоский чорний іспанський капелюх фламенко. Краватка у вигляді шнурка з орнаментальним затискачем, пояс із доларових монет і стрічка на капелюсі виблискували сріблом. Вигляд у нього був як у героя італійського вестерну — звідки він і перейняв свій стиль. Вікрам був у нестямі од фільмів Серджо Леоне[46] «Одного разу на Дикому Заході» і «Хороший, поганий, злий». Потому як я познайомився з ним ближче і побачив, як він зумів завоювати серце коханої жінки, потому як він пліч-о-пліч зі мною бився з бандитами, що полювали на мене, я переконався, що він і сам не поступається жодному з тих кіногероїв.
А в ту першу зустріч у «Леопольді» мене вразило, як мальовничо втілює він той ковбойський стиль у своєму вбранні. «У Вікрама що на умі, те і в костюмі»,— сказала одного разу Карла. Це був дружній жарт, проте в ньому була і краплина презирства. Я не сміявся з того жарту разом з усіма. Мене ваблять люди, котрі, як ото Вікрам, уміють з блиском продемонструвати свою пристрасть, і їхня відвертість знаходить відгук в моєму серці.
— Ні, справді,— гнув своє Вікрам.— В Копенгагені є заклад, який називається «Телефонний клуб». Там стоять столики, як у кав’ярні, яар, і в кожного свій номер. Якщо ти бачиш, наприклад, за дванадцятим столиком гарненьке дівча, то можеш набрати по телефону номер дванадцять і поговорити з ним. Здуріти можна! Людина знімає слухавку і не знає, з ким розмовляє. Іноді минає година, а ти ніяк не можеш вгадати, хто тобі дзвонить, тому що всі говорять одночасно. І нарешті ти називаєш номер свого столика. Я завів там гарні знайомства, можете мені повірити. Але якщо влаштувати такий клуб тут, то розмова не триватиме і п’яти хвилин. Наші хлопці не зуміють підтримати її. Вони: дуже неотесані, яар. Почнуть верзти казна-що, нецензурно висловлюватися... Це все, що я можу сказати. У Копенгагені люди набагато флегматичніші, а нам, в Індії, ще довго треба старатися, щоб досягти такої флегматичності.
— Гадаю, тут все-таки стає краще,— висловила свою думку Улла.— У мене є таке передчуття, що в Індії гарне майбутнє. Я упевнена, що буде добре — ну, краще, ніж зараз, і всі будуть щасливі.
Всі витріщилися на неї, не знаходячи слів. Здавалося неймовірним, що ці думки висловлює молода жінка, яка заробляє тим, що розважає в ліжку індійців, у яких достатньо грошей, щоб заплатити за ту втіху. Її використовували як річ, з неї знущалися, і ніхто не здивувався б, почувши від неї щось цинічне. Оптимізм — побратим любові: так само не знає ніяких перешкод, так само позбавлений почуття гумору і теж застає тебе зненацька.
— Дурненька моя Улло,— скривив губи Дідьє,— насправді нічого не міняється. Якби ти попрацювала офіціянткою чи прибиральницею, твоє доброзичливе ставлення до людства швидко випарувалося б і замінилося презирством. Існують два способи виробити у собі здорову відразу до людей і не вірити в їхнє світле майбутнє — подавати їм страви і прибирати після них, причому за мізерні гроші. Я робив і те, й те, коли заробляв на життя власною працею. Це був жах. Тоді я і зрозумів, що ніщо, по суті, не міняється. І, скажу по правді, я й радий цьому. Якби світ став кращим, або гіршим, я не зміг би заробити стільки грошей.
— Дурня! — заявила Летті.— Все може стати кращим або ж набагато гіршим. Запитай тих, що живуть у нетрищах. Вони знають, як погано все може обернутися. Правда ж, Карло?
Всі звернулися до Карли. Вона помовчала, покрутивши чашку на блюдечку вказівним пальцем.
— Гадаю, ми всі, кожен з нас, повинні заробити своє майбутнє,— мовила вона поволі.— Якщо ми самі не заробимо свого майбутнього, його у нас і не буде. Якщо ми не трудимося заради нього, то ми його не заслуговуємо і приречені вічно жити в сьогоденні. Або, що ще гірше, у минулому. І, можливо, любов — це один зі способів заробити собі майбутнє.