— Коли поїдеш завтра з Прабакером у село,— сказала вона,— постарайся віддатися цьому цілком. Просто пливи за течією. В Індії треба іноді поступитися, щоб домогтися свого.
— У тебе завжди напоготові якась розсудлива порада? — запитав я, усміхнувшись.
— Це не розсудливість, Ліне. Розсудливість, на мій погляд,і значно переоцінюють, тоді як вона просто розсудливість, з якої витрусили всю суть. Я не намагаюся бути розсудливою. Більшість розсудливих людей, яких я знаю, діють мені на нерви, а по-справжньому розумні люди завжди ваблять мене. Якби я хотіла дати тобі розсудливу раду — чого я не хочу,— то я сказала б: не напивайся, не кидай гроші на вітер і не закохуйся в сільських дівчат. Оце було б розсудливо. Але я віддаю перевагу просто розумному, тож рекомендую тобі не опиратися речам, з якими ти там зустрінешся. Ну гаразд, я пішла. Розшукай мене, коли вернешся. Мені хочеться зустрітися з тобою після цього, справді хочеться.
Вона поцілувала мене в щоку і попрямувала до будинку. Я погамував пристрасне бажання схопити її в обійми і притиснути свої губи до її вуст. Я дивився, як вона йде; її темний силует був частиною ночі. Ліхтар над дверима осяяв її теплим золотавим світлом, але мені здалося» ніби то моє серце наповнило її безтілесну оболонку світлом і барвами любові. У дверях вона обернулася, побачила, що я дивлюся на неї, і м’яко зачинила їх по собі.
Я був певен, що ця остання година з нею була моїм тестом на «борсаліно». Повертаючись до готелю, я гадав, чи витримав те випробування, та Й зараз, коли минуло багато літ, намагаюся це збагнути. І, як раніше, не знаю відповіді.
Розділ 5
Під заокругленим металевим склепінням вокзалу «Вікторія» тяглася довга плоска стрічка платформи, від якої вирушали поїзди далекого сполучення. Херувимами цих архітектурних небес були голуби, котрі пурхали з карниза на карниз у такій високості, що розгледіти можна було тільки силуети якихось безтілесних небожителів, витканих з білого світла. Величезний вокзал славився пишнотою своїх веж і фасадів, прикрашених вигадливими візерунками, та особливою красою відзначалася його внутрішня зала, що нагадувала справжнісінький собор. Функціональність поєднувалася тут з художньою фантазією, і вічні мистецькі цінності привертали не меншу увагу, ніж минущі клопоти.
Цілу годину я сидів на купі нашого багажу, що височіла на початку платформи. Заносилося вже на вечір, і на вокзалі було людно.
Прабакер вже вп’яте покинув мене і зник у юрмі. За декілька хвилин він знову повернувся.
— На Бога, Прабу, посидь спокійно.
— Мені не можна сидіти спокійно, Ліне.
— Ну, то ходімо до поїзда.
— І туди не можна. Ще не пора.
— А коли ж буде пора?
— Гадаю, незабаром... Слухай, слухай!
Прозвучало якесь оголошення. Можливо, англійською — воно скидалося на сердите бурчання невчасно розбудженого пияка, та ще й спотворене було конусовидими лійками старезних гучномовців. Напружена увага, з якою Прабакер вслухувався в те мурмотіння, змінилася виразом скрайньої муки.
— Ну ж бо, Ліне! Швидше! Швидше! Не можна тут розсиджуватися!
— Послухай, Прабу. Я же годину сиджу тут, як статуя Будди, а зараз раптом ні з того ні з сього треба мчати стрімголов?
— Так, баба. Облиш статую. Не до Будди зараз — нехай пробачить мене його святість! Треба швидко-швидко поспішати. Він іде! Ми повинні бути готові! Бачиш його? Він наближається!
— Хто наближається?
Прабакер вдивлявся в натовп на платформі. Хоч що означало те оголошення, люди миттю схопилися на ноги, кинулися до поїздів і почали пхатися туди крізь вікна й двері. З того рейваху вигулькнув чоловік, який простував до нас із Прабакером. Він був височезний — таких велетів я ще не бачив,— метрів зо два на зріст, кремезний, з довгою густою бородою, що лежала на могутніх грудях. На нім була форма бомбейського носильника — кашкет, сорочка і шорти з грубої тканини кольору хакі з червоними смужками.
— Він! — сказав Прабакер, дивлячись на велетня із захватом і жахом.— Зараз тобі треба йти з цим чоловіком, Ліне.
Носильник звик мати справу з іноземцями, тож відразу взяв бика за роги, простягнувши до мене обидві руки. Я вирішив, що він хоче привітатися, і простягнув йому долоню, але він відштовхнув її з таким виглядом, який не залишав сумнівів, що він ставиться до подібних дурощів з величезною відразою. Взявши попід пахви, він підняв мене і поставив убік, щоб я не плутався під ногами. Коли ти важиш 90 кілограмів, а тебе раптом без щонайменшого зусилля піднімають в повітря, це трохи бентежить, хоч заразом викликає і захват.
Велет однією рукою схопив мого рюкзака, другою згріб решту пожитків, а Прабакер тим часом зіжмакав у кулаку полу його сорочки і зробив з неї щось на зразок хвоста.
— Хапайся, Ліне,— велів він мені.— Тримайся за цю саму сорочку і нізащо не відпускай її. Дай мені сувору спеціальну обіцянку, що ти не відпустиш сорочку.
Лице його було таке поважне і стурбоване, що мені залишалося тільки кивнути й узятися за сорочку.
— Ні, Ліне! Дай обіцянку словами. Скажи: «Я ніколи не відпущу цю сорочку». Хутчій!
— О Господи! Ну добре. Я не відпущу цю сорочку. Ти задоволений?
— До побачення, Ліне! — закричав раптом Прабакер і пірнув у юрму.
— Тобто як?.. Куди ти, Прабу? Прабу!
— О’кей! Ходімо! — озвався носильник таким голосом, наче він роздобув його у ведмедячому барлозі й довго зберігав у жерлі якоїсь іржавої старовинної гармати.
Тягнучи мене на буксирі, він врізався в натовп, високо підіймаючи коліна і пхаючи ними всіх, що траплялися на його шляху. Люди розбігалися перед ним як ті миші, а як хто не встигав одскочити, коліно відкидало його убік.
Лаючись на всі заставки, носильник прокладав шлях крізь натовп. Навколо стояв неймовірний галас,— я, здавалося, шкірою відчував, як вібрує повітря. Люди волали так, ніби опинилися в центрі якоїсь катастрофи, а над їхніми головами ревли щось незрозуміле гучномовці. Зусібіч лунали свистки, гудки і дзвінки.
Ми зупинилися перед напхом напханим вагоном. Двері були наглухо забиті людськими ногами, торсами і головами. В подиві й чималому збентеженні я приліпився до носильника, що й далі орудував своїми невтомними колінами з таким же успіхом, як і на платформі.
Наша переможна хода припинилася лише в самій середині вагона. Я вирішив, що людська маса виявилася тут дуже щільною навіть для цього джаггернаута[51], і ще міцніше вчепився в його сорочку. Він обернувся, і крізь ревисько юрми я раптом почув чийсь голос, що, немов заклинання, співуче і тоскно повторював: «Сарр. Сарр. Сарр. Сарр».
Нарешті до мене дійшло, що голос належить моєму носієві, а слово, яке він повторює з таким відчаєм,— «сер». Я не відразу зрозумів це, тому що до мене давно вже ніхто так не звертався.
Відпустивши його сорочку, я озирнувся і побачив Прабакера, що розлігся на лаві, прикипівши до неї мов слимак. Він з боєм прорвався у вагон одним з перших, щоб зайняти для нас місце, і тепер боронив його всім своїм тілом. Вчепившись ногами за підлокітник з боку проходу, руками він вчепився за підлокітник з протилежного боку. Люди, що напхалися в купе, чимдуж намагалися відірвати його від сидіння. Вони тягнули і смикали його, сіпали за чуба і лупцювали по обличчю. Прабакер не міг захиститися, та коли побачив мене, на його обличчі засяяла усмішка.
Я розкидав чоловіків. Прабакер спустив ноги на підлогу, і я сів поруч з ним. Відразу ж здійнялася колотнеча за третє місце, що звільнилося. Носій поклав багаж коло наших ніг. Його обличчя, чуприна і сорочка були мокрі від поту. На прощання він з глибокою пошаною кивнув Прабакеру. Не менш глибоким було і презирство, з яким він глянув на мене. Потім він подався до виходу, на всі заставки лаючи кожного, хто траплявся на його шляху.
— Скільки ти заплатив цьому типу?