Прабакер засміявся, а коли переклав мої слова батькові, той приєднався до нього. Між нападами сміху вони про щось сперечалися, після чого Прабакер знову обернувся до мене:
— Тато питає, чи правда, що у вашій країні люди їдять корів?
— Так, звісно, але...
— Скільки корів ви їсте?
— Ну... ми не всіх їх з’їдаємо, частину експортуємо в інші країни.
— Скільки?
— Ну, скільки, скільки. Та сотні тисяч, а разом з вівцями мільйони. Але ми намагаємося обходитися з ними гуманно і не мучимо їх дарма.
— Тато думає, що не можна з’їсти таку велику тварину, не завдавши їй болю.
Після цього він почав пояснювати батькові, що я за людина, і розповів йому про те, як я поступився своїм місцем в поїзді старому, як ділився з сусідами фруктами та іншою їжею і як я постійно роздаю милостиню жебракам.
Почувши те, Кишан несподівано зупинив буйвола і, зіскочивши на землю, вибухнув серією якихось команд. Прабакер переклав:
— Тато запитав, чи веземо ми подарунки для нього і для всієї сім’ї. Я сказав йому, що ми веземо подарунки, і він хоче, щоб ми віддали йому подарунки тут і зараз.
— Він хоче, щоб ми розпакували свій багаж просто тут, на дорозі?
— Так. Він боїться, що коли ми приїдемо в Сундер, у тебе буде дуже добре серце, і ти роздаси подарунки всьому селу, а йому нічого не залишиться. Тому він хоче отримати їх зараз.
Довелося так і зробити. Вже смеркало, і галявина поміж ланами аж заясніла всіма барвами, коли ми розпакувалися там, розклавши жовті, червоні й блакитні сорочки, сарі і лунгі[54]. Після цього ми склали все в одну валізу разом із шматками мила, шампунями, парфумами, пахощами і масажними оливами, а також швейними голками і англійськими шпильками. Коли валіза опинилася коло Кишана, він повіз нас далі, причому бив того бідолашного буйвола ще сильніше і частіше, ніж до моєї спроби заступитися за нього.
Нарешті почулися голоси жінок і дітей, сміх і збуджені крики, і, зробивши останній поворот, ми виїхали на широку і єдину в селі вулицю, посипану гарно втоптаним річковим піском. Обабіч тієї вулиці стояли хатини, причому жодна не стояла прямісінько навпроти іншої. То були глиняні мазанки з круглими вікнами і дугастими дверми, а стріхи в них були високі й шпичасті.
Звістка про приїзд чужинця розбіглася по всіх усюдах, і до двох сотень жителів Сундера приєдналося ще кількасот з навколишніх сіл. Кишан провіз нас крізь натовп до дверей свого дому. На обличчі його світилася така широка усмішка, що люди мимоволі всміхалися у відповідь.
Спустившись із воза, ми опинилися посеред цілого моря голів. Запанувала тиша, наповнена лише подихом сотень людей. Вони були так близько, що я відчував той подих у себе на обличчі. Шістсот пар очей зачаровано дивилися на мене. Всі мовчали. Прабакер, що стояв поряд зі мною, тішився популярністю, що випала його особі, але теж не без трепету поглядав на ту юрбу.
— Ви, напевно, дивуєтеся, навіщо я погукав усіх вас сюди? — мовив я серйозним тоном.
Проте мій жарт не зрозуміли, і стало ще тихіше, навіть шепіт стих.
Що можна сказати юрбі незнайомих людей, які чекають, що ти виголосиш промову, але не можуть і слова второпати?
У моєму рюкзаку зберігався подарунок від одного з новозеландських друзів — чорно-білий блазенський ковпак з трьома матер’яними рогами і дзвіночками. Друг був актором і сам виготовив цей ковпак для виступу. Перед самісіньким вильотом він подарував мені його як сувенір, що приносить успіх, і я поклав його до верхньої кишені рюкзака.
Часом досягти успіху можна завдяки тому, що ти опинився в потрібному місці в потрібний момент і зробив саме те, що потрібно було зробити. Але для цього необхідно забути свої амбіції, честолюбні помисли і плани.
Діставши ковпак, я натягнув його на голову, зав’язав поворозки під бородою і розправив роги. Люди в перших рядах перелякано сахнулися. Я всміхнувся і труснув головою. Дзвіночки задзеленчали.
— Поважна публіко! — крикнув я.— Вистава розпочинається!
Ефект був блискавичний. Всі, як один, вибухнули реготом. Жінки, діти і чоловіки весело заверещали. Хтось боязко доторкнувся до мого плеча. Діти, що стоять поряд, почали хапати мене за руки. Услід за ними й люди почали поплескувати мене, мацати і гладити. Я зловив погляд Прабакера. На обличчі його був такий гордий і радісний вираз, немов Господь почув його молитви.
Давши односельчанам уволю натішитися новим атракціоном, він вирішив заявити свої права на мене і заходився відганяти найбільш настирливих глядачів. Нарешті йому вдалося звільнити прохід до батьківського будинку. Коли ми увійшли до темного круглого приміщення, натовп почав розходитися.
— Тобі треба помитися, Ліне. Після такої довгої подорожі ти, напевно, пахнеш дуже безрадісно. Ходімо, мої сестри нагріли води в глеках.
Я пройшов услід за ним через низьку арку в маленький дворик позад хати, завішаний з трьох боків солом’яними веретами. Дворик був вимощений плоским річковим камінням, від душового майданчика відходила акуратна канавка для води. Прабакер дав мені мильницю і маленького мідного ковша, щоб поливати себе водою.
Поки він пояснював мені, як користуватися цим душем, я зняв черевики й сорочку і стягнув джинси.
— Ліне!!!
Прабакер одним стрибком подолав двометрову відстань, що розділяла нас, і почав прикривати мене руками, а потім побачив рушника, вхопив його і плигнув назад, з кожним стрибком перелякано скрикуючи «Ой-ой!». Обмотавши мене рушником, він з жахом роззирнувся навкруги.
— Ліне, що ти робиш? Ти з’їхав глузду?
— Як що? Збираюся митися.
— Але не так же! Не так!
— Що означає «не так»? Ти велів мені помитися і привів для цього сюди. А коли я хочу митися, ти починаєш стрибати навколо, як переляканий кролик. У чому справа?
— Але ти ж був голим! На тобі нічого не було!
— Авжеж, я завжди так миюся,— відповів я стомлено, дивуючись з цієї незрозумілої паніки.— І всі так миються.
— Ні-ні! Тільки не в Індії! — обернувся він до мене. На обличчі його було написано відчай.
— Ви що, миєтеся одягненими?
— Так, Ліне! В Індії ніхто ніколи не роздягається, навіть щоб помитися. В Індії не можна бути голим. І тим більше зовсім без одягу.
— Але як же ви миєтеся у такому разі?
— Ми миємося в трусах.
— Ну, так в чому ж справа? На мені труси, як бачиш.— Я скинув рушника, щоб показати йому мої чорні жокейські трусики.
— Ой-ой-ой! — знову заволав Прабакер, кидаючись за рушником і повертаючи його на місце.— Оця маленька ганчірочка? Це не справжні труси, Ліне. Це тільки спідні труси. Треба, щоб були верхні труси.
— Верхні труси?
— Еге ж, такі, як у мене.
Він розстебнув штани і продемонстрував мені зелені труси.
— В Індії чоловіки завжди і у всіх ситуаціях носять під одягом верхні труси. Навіть у тих ситуаціях, коли на них надіті спідні труси, вони надівають ще й верхні. Розумієш?
— Ні.
— Ось що, ти почекай мене, я принесу тобі верхні труси для миття. Але нізащо не знімай рушника. Будь ласка! Дай мені слово! Якщо люди побачать тебе в твоїх крихітних трусах, вони просто здуріють. Почекай мене!
Він зник і за декілька хвилин повернувся з двома парами червоних футбольних трусів.
— Ось, Ліне,— сказав він, відбуваючи.— Сподіваюся, ти влізеш у них. Ти такий великий. Це труси Товстуна Сатиша. Він такий товстий, що я думаю, труси тобі підійдуть. Я розповів йому історію, і тоді він дав тобі дві штуки. Я сказав йому, що в поїзді у тебе був пронос, і твої верхні труси довелося викинути.
— Ти сказав йому, що я обкалявся в поїзді?
— Авжеж, Ліне. Не міг же я йому сказати, що у тебе немає верхніх трусів!
— А... ага, зрозуміло.
— Що б він про тебе подумав?
— Ну, спасибі, Прабу! — процідив я крізь зуби.