Я здивовано дивився на нього.
— Так! — вигукнув він, сідаючи на ліжку і махаючи куцими ніжками.— Вона коштує великих грошей. І я теж зробив їй секс дуже, дуже добре. А зараз ходімо! Будемо їсти, пити, гуляти!
— Ну, ходімо, якщо у тебе ще лишилися сили.
— Сил для цього місця не треба, баба! Це таке чудове місце, що там часто можна навіть сісти, коли п’єш!
Сказано — зроблено. Прабакер відвів мене в те чудове місце. Було воно приблизно за годину ходи від готелю, неподалік останньої зупинки місцевого автобуса. В Австралії такі заклади, що не мають патенту, називають «самогонними льохами»,— в них можна дістати алкоголь за договірною ціною.
Відвідувачі того шинку складалися з робітників, селян і дрібних злодюжок та гопників. Вигляд у всіх був похмурий і зацькований. Говорили вони рідко й уривчасто. Перехиливши чергову склянку смердючого самогону, корчили звірячу гримасу і крекали, рохкали або гарчали, кожен на свій лад. Ми з Прабакером, затиснувши носа, проковтнули отрутохімікат одним залпом, після чого зуміли вольовим зусиллям утримати випите в шлунку. Відсапнувшись і здолавши опір організму, ми взяли ще по чарці.
Діло те було суворе й безрадісне. У людях відчувалася напруженість. Декому з них ставало недобре, і ті пияки потроху вшивалися, інші залишалися, певне, з почуття солідарності. Прабакер довго зволікав із п’ятою склянкою того пійла. Я вже подумав був, що він хоче визнати свою поразку, аж він, задихаючись і виливаючи горілку на свого костюма, таки вихилив ту склянку. Тут один з учасників забігу раптом відкинув свою склянку і, вийшовши на середину приміщення, фальшиво, але гучно затягнув пісню. Ми всі заревли од захвату, радісно усвідомлюючи, що нарешті напилися.
Співали всі по черзі. Спершу виконали національний гімн, потім релігійні псальми. Індійські любовні пісні чергувалися з протяжними газелями, від яких краялося серце. Два дужі офіціянти, знаючи, яка стадія сп’яніння за цим настане, відставили убік таці з напоями і посідали на ослонах коло дверей. Широко всміхаючись, киваючи нам і похитуючи головами, вони ніжно стискали в руках грубі киї. Кожного співака публіка проводжала криками «Браво!» й оплесками. Коли прийшла моя черга, я вирішив виконати — сам не знаю чому — відому пісню гурту «Кінкс» — «You Really Got Me».
Сп’янівши од успіху,— а про горілку вже й казати не було чого,— я змусив Прабакера вивчити слова, а він навчив інших пияків, тож ми заспівали хором:
Ми знай горлали ту пісню, простуючи дорогою, що провадила до міста, аж назустріч трапився білий «Амбасадор». Минувши нас, він розвернувся, так само поволі проїхав назад і звернув на узбіччя. З автомобіля вийшло четверо, водій лишився на місці. Найвищий підійшов до мене і, схопивши за сорочку, щось прогарчав на маратхі.
— У ч-чому річ?..— вичавив я тією ж мовою.
Збоку підскочив ще один і так стусонув мене, що голова моя сіпнулася назад. Потім я отримав ще два удари по зубах і по носі. Я позадкував і, наступивши на щось, відчув, як підігнулася нога. Падаючи, я побачив, як Прабакер кинувся назустріч бешкетникам, намагаючись зупинити їх. Зібравши всі сили, я схопився на ноги і навіть зумів кілька разів дати здачі. Хук зліва і удар правим ліктем згори вниз, два найкращі прийоми в будь-якій вуличній сутичці, вийшли непогано. Прабакер впав поряд зі мною, схопився і заробив такого стусана, що все у нього попливло перед очима. Я хотів підійти ближче, щоб захистити його ногами, але знову спіткнувся і впав, Удари і стусани посипалися на мене зусібіч. Я затулився, як міг, а в голові у мене хтось тихо повторював: «Це мені знайоме. Знайоме».
Троє навалилися на мене, а четвертий вправно обнишпорив мої кишені. Раптом почувся голос, що благав бандитів і заразом сварив їх. Це був голос Прабакера. Він звинувачував їх в тому, що вони ганьблять свою країну і свій народ, грабують і б’ють чужинця, гостя їхньої країни, який не зробив їм нічого поганого. Говорив він досить недоладно, зате пристрасно — примудрився обізвати їх нещасними боягузами і згадати Махатму Ганді, Будду, Кришну, матінку Терезу і боллівудськую зірку Амітаба Баччана[57]. Це подіяло. Ватажок наблизився до мене і присів навпочіпки. Я хотів був підвестися і знов вступити в бій, але мене притиснули до землі. «Це мені знайоме. Це знайоме».
Чоловік зазирнув мені у вічі. Обличчя його було жорстке і дуже нагадувало моє власне лице. Задерши сорочку, він щось засунув під неї. Це був мій паспорт і годинник.
Люто зиркнувши на Прабакера, бандити залізли до авта. Двері зачинилися, і «Амбасадор» рвонув з місця, жбурнувши на нас грязюкою з-під коліс і градом жорстви.
Прабакер обмацав мене, щоб подивитися, чи немає серйозних травм, а потім почав скиглити і рвати на собі волосся. Він проклинав себе за те, що повів мене в цей шинок і допустив, щоб ми так напилися. Казав, що краще б сам заробив усі ті синці, які перепали мені. І це було зрозуміло: постраждала його професійна гордість, репутація найкращого бомбейського гіда. А його пристрасній, безмежній любові до Бгарат Матаджі, Матері-Індії, завдали такого удару, що з ним не могли зрівнятися ніякі тілесні страждання.
— Тільки одну річ треба зробити, Ліне,— говорив він, коли я вмивався у просторій ванні нашого готелю.— Коли ми повернемося до Бомбея, ти повинен написати своїм рідним і своїм друзям телеграму, щоб вони послали тобі грошей, а потім піти в своє новозеландське посольство і написати скаргу на свої надзвичайні обставини.
Втерши лице, я подивився на себе в дзеркало. Травми були не такі вже значні. Під оком розцвів синець. Ніс розпухнув, але не був зламаний. Губи були розбиті й теж набрякли, на щоках і на підборідді були садна. Все могло бути й гірше. Я виріс у небезпечному районі, де хлопці з робітничих родин воювали проти хлопчаків з інших вулиць і не любили таких одинаків, як оце я, що не бажали пристати до їхнього гурту. Ну, а потім була в’язниця. Ніхто не бив мене так жорстоко, як тюремні наглядачі, яким платили за те, щоб вони підтримували лад і спокій. Про це й казав мій внутрішній голос. Він згадував, як троє чи й четверо наглядачів з дисциплінарного підрозділу тримали мене, а ще троє чи й четверо молотили мене кулаками, палицями і ногами. Якщо тебе гамселять люди, що мусять бути «хорошими хлопцями», то після цього з розумінням ставишся до «поганих хлопців», що на тебе напали. Бо як «хороші хлопці» приковують тебе кайданками до муру і починають щосили лупцювати, то здається, що це вся система, весь світ ламає тобі кістки. Щоночі нам не давали спокою крики людей, яких безжально катували наглядачі.
Дивлячись у власні очі в дзеркалі, я думав про те, що сказав Прабакер. Він не знав, що я не міг звернутися до новозеландського посольства, не міг написати друзям і родині, тому що поліція стежила за ними, аби зловити мене, тож ніхто не міг мені допомогти. Бандити забрали у мене все до останнього цента. Я не міг не оцінити іронії цього випадку: пограбували колишнього грабіжника! Що там казала Карла перед моїм від’їздом? Ага: «Не напивайся».
— У мене немає грошей в Новій Зеландії, Прабу,— сказав я йому, коли ми повернулися в свій номер.— У мене немає рідних або друзів, які могли б допомогти, і я не можу звернутися до посольства.
— Немає грошей? Зовсім?
— Так, зовсім.
— І ти не можеш нізвідки їх дістати? Ні з якого місця?
— Ні,— відповів я.
— Це дуже велика проблема, Ліне, якщо ти пробачиш, що я кажу просто в твоє побите і подряпане обличчя.
— Я знаю. Як ти гадаєш, ми можемо загнати мій годинник господареві готелю?