— Без проблем, Ліне,— розсміявся Прабакер.— Ти будеш дуже щасливим з нами, ось побачиш. Ти знаєш, ти вже зараз виглядаєш, як інша людина, правда, а коли проживеш декілька місяців з нами, то виглядатимеш зовсім так само, як усі ми. Всі думатимуть, що ти вже багато-багато років живеш у нетрищах. От побачиш.
— Це надійне місце,— сказав Раджу, доторкнувшись до моєї руки.— Ти житимеш там спокійно, поки не заробиш грошенят. Наш готель безоплатний.
Прабакер і Джоні засміялися, і я разом з ними. Мені передався їхній оптимізм. У нетрищах бруд і тіснява, але там мені не треба буде заповнювати «форму», там я буду вільний. У мене буде час подумати про подальше життя.
— Ну що ж... Спасибі вам, Прабу, Раджу, Джоні. Я згоден. Я дуже вам вдячний.
— Без проблем,— сказав Джоні Сигар, потискуючи мені руку і дивлячись на мене відкритим поглядом.
Тоді я ще не знав, що сам Казим Алі Гусейн, «головна людина в нетрищах», послав Джоні і Раджу подивитися, що я за один. Думаючи тільки про себе, я прийняв їх запрошення без особливого ентузіазму — не знав, яку цінність становить житло в їхньому селищі і стільки сімей чекає, коли настане їхня черга. Посилаючи до мене своїх помічників, Казим Алі Гусейн поставив перед Раджу завдання розібратися, чи зможу я жити з ними, а Джоні повинен був визначити, чи зможуть вони жити зі мною. Того першого разу я відчув, що ставлення Джоні свідчить про можливість майбутньої дружби, а в сумній усмішці Раджу бачив більше розуміння і довіри, ніж я заслуговував.
— О’кей, Ліне,— всміхнувся Прабакер.— Післязавтра надвечір ми прийдемо, щоб узяти твої речі і твою шляхетну персону разом з ними.
— Добре. Спасибі, Прабу. Але постій! А як же наша екскурсія післязавтра?
— А що з нашою екскурсією?
— А ми ж збиралися піти до стоячих ченців.
Мова йшла про чоловічий монастир в передмісті Байкулла, де божевільні ченці-фанатики влаштували кубло для куріння гашишу. Кілька місяців тому ми вже були там з Прабакером, коли він знайомив мене з темним боком бомбейського життя. Дорогою з села я узяв з нього обіцянку, що він поведе мене туди ще раз із Карлою. Вона ніколи не бачила того монастиря і була надзвичайно заінтригована чутками, які дійшли до неї. Нетактовно було нагадувати про екскурсію тієї миті, коли Прабакер з друзями так гостинно запросили мене до себе, та мені дуже хотілося показати монастир Карлі.
— Без проблем, Ліне. Ми зробимо візит до цих ченців разом з міс Карлою, а потім візьмемо твої речі. Я прийду сюди післязавтра о третій. Я такий радий, Ліне, що ти будеш з нами! Я такий радий!
Ми спустилися вниз і вийшли надвір. Прабакер, Джоні і Раджу змішалися з натовпом. Мої проблеми були вирішені. У мене з’явилася можливість заробити трохи грошей і надійне місце, де я міг жити. І мої думки, немов звільнившись від цих турбот, попрямували, петляючи по вулицях і провулках, до будинку Карли, до вікон її квартири на першому поверсі і високих засклених дверей, що виходили в брукований провулок. Але ці двері були зачинені переді мною, і я безуспішно намагався викликати в уяві її образ, її обличчя й очі. Я раптом усвідомив, що, ставши власником убогої комірки в нетрищах, можу втратити її, що швидше за все так і буде.
Повернувшись у свій номер, я ліг спати. Переїзд у нетрища дасть мені час і допоможе вирішити проблему з візою, хай і не зовсім так, як хотілося б. Тягар цих турбот звалився з моїх плечей, до того ж я дуже втомився і повинен був би спати як убитий. Проте сон мій був неспокійний. Як висловився Дідьє під час однієї з нескінченних опівнічних розмов, уві сні наші бажання зустрічаються з нашими страхами. «А коли твоє бажання і твій страх — одне і те саме,— сказав він,— це називається маренням».
Розділ 8
Стоячі ченці давали обітницю ніколи не сідати і не лягати. Вони стояли і вдень, і вночі. Навстоячки вони їли, навстоячки справляли природні потреби, навстоячки молилися і співали. Навіть спали вони навстоячки, підвішені на лямках, які утримували їх у вертикальному положенні, не дозволяючи впасти.
Років за десять безперервного стояння ноги їхні набрякали. Кров насилу циркулювала стомленими судинами, м’язи товщали. Ноги роздувалися до неймовірних розмірів, втрачали всяку форму і покривалися варикозними виразками. Пальці насилу виступали на розпухлих слонячих ступнях. А потім ноги починали худнути і худнути, аж залишалися кістки, вкриті тонкою плівкою шкіри з висохлими венами.
Їх повсякчас мордував страшенний біль — ступні немовби пронизували гострі шпичаки, тож вони не могли стояти спокійно і раз у раз переступали з ноги на ногу, хитаючись із боку на бік у повільному танці, який гіпнотизував кожного, хто їх бачив.
Декотрі ченці давали обітницю в шістнадцять або сімнадцять років, інші відмовлялися від світової марноти в старшому віці, розглядаючи життя лише як підготовку до смерті, до вічного перевтілення. Чимало з них були у минулому бізнесменами, що безжально змітали все на своєму шляху в гонитві за втіхами, зиском і владою. Зустрічалися серед них і побожні люди, які змінили декілька конфесій, аж приєднувалися до секти стоячих ченців. Траплялися в монастирі і злочинці — злодії, вбивці, члени мафій і навіть їхні ватажки,— що намагалися спокутувати гріхи нескінченними муками і знайти душевний спокій.
Курильня містилася у вузькому закапелку поміж двома цегляними будівлями позаду храму. Над ним був бляшаний дах, а долівка вимощена кам’яними плитами. Ченці заходили дверима наприкінці коридору, всі інші — через металеву хвіртку з боку вулиці.
Відвідувачі шикувалися попід мурами. Зрозуміло, всі стояли — сідати у присутності тих ченців не годилося. З крана над ровом біля входу з вулиці можна було випити води. Ченці готували гашиш у глиняних чилумах[59] і палили разом з відвідувачами.
Обличчя ченців випромінювали страждання. Рано чи пізно кожен з них, пройшовши через безперервні багаторічні муки, починав знаходити в стражданнях неземну втіху. Світло, породжене муками, струмувало з їхніх очей, і мені ще ніколи не зустрічалися люди, чиї обличчя сяяли б так, як їхні вистраждані усмішки.
До того ж вони завжди були накачані наркотиками і, перебуваючи в світі марень, мали надзвичайно величний вигляд. Вони не вживали нічого, крім найкращого кашмірського гашишу, який виготовляється з конопель, що вирощуються біля підніжжя Гімалаїв у Кашмірі. Ченці палили його все своє життя — і вдень, і вночі.
Ми з Карлою і Прабакером стояли біля стіни. Позад нас були замкнені двері, якими заходили ченці, а попереду — дві шереги людей, що тягнулися уздовж стін до самого виходу на вулицю. Деякі чоловіки були одягнені в європейські костюми або джинси. Поряд з ними стояли робітники у вибляклих лунгі й люди в національному одязі. Очі їхні повсякчас зиркали на нас із Карлою. Дехто був приголомшений тим, що в їхні ряди затесалася жінка, проте ніхто не підійшов і не заговорив з нами, їхня увага була переважно зосереджена на ченцях і гашиші.
— Ну, і як воно тобі? — запитав я.
— Це неймовірно! — відповіла Карла.
Очі її блищали в м’якому світлі прикритих абажурами ламп. Вона була збуджена і, можливо, трохи нервувала. Після куріння чарасу м’язи її обличчя і плечей трохи розслабилися, на губах з’явилася усмішка, але в очах проскакували іскорки.
— Це щось жахливе і священне водночас,— мовила вона.— І я ніяк не можу зрозуміти, що саме є жахливим, а що — священним. Слово «жахливе», можливо, не зовсім пасує, але воно близьке до істини.
— Я розумію, що ти маєш на увазі,— значуще кивнув я, задоволений тим, що стоячі ченці справили на неї враження.
Вона прожила в Бомбеї п’ять років і багато разів чула про монастир, але була тут вперше. З мого тону можна було подумати, що я тут завсідник, хоч насправді досвід мій був невеликий. Без Прабакера з його чарівливою усмішкою нас сюди взагалі не впустили б.
Якийсь чернець підійшов до нас разом з хлопчиком-прислужником, що тримав срібну тацю з чарасом, чилумом та іншим приладдям для куріння. Інші ченці розійшлися по всьому коридору і, погойдуючись, виспівували молитви й палили. Той, що підійшов до нас, був високий і худий, ноги його страшенно набрякли, на них пульсували випнуті канати вен. На змарнілому обличчі виразно виступали скроні, а під вилицями починалися глибокі западини щік, що переходили в міцно стиснуті щелепи. Величезні очі світилися з-під брів таким божевіллям, тугою і любов’ю, що викликали і страх, і співчуття.
59
Чилум — череп’яна або скляна люлька з розтрубом на кінці, використовується для куріння наркотиків.