Він вже потирав долоні в передчутті цієї перспективи. Бетель забарвив його широку усмішку в червоний колір. Мені довелося схопити його за руку, щоб перешкодити йому звернутися до неї з цими пропозиціями просто на вулиці.
— Ні! Не треба! Ради всього святого, говори тихіше, Прабакере. Якщо я захочу поговорити з нею, то підійду до неї сам.
— О, я зрозумів,— мовив Прабакер зі збентеженим виглядом.— Ви, іноземці, називаєте це еротичним стимулюванням, так?
— Ні. Еротичне стимулювання — це інше. Це... але менше з тим, забудь про це.
— Добре! Я завжди забуваю про еротичне стимулювання. Я індійський хлопець, а ми, індійські хлопці, ніколи не турбуємося про еротичне стимулювання. Ми відразу ж запихаємо і починаємо стрибати, еге ж!
Він схопив уявну жінку і почав ритмічно гойдати назад-уперед вузькими стегнами, оголивши зуби в криваво-червоній усмішці.
— Будь ласка, припини! — кинув я, перелякано озирнувшись на Карлу і її друзів.
— О’кей, містере Ліндсею,— зітхнув він.— Але я все ж таки можу зробити міс Карлі хорошу пропозицію твоєї дружби, якщо ти хочеш.
— Ні! Спасибі, звісно, але не треба ніяких пропозицій. Я... о Господи, облишмо це. Скажи мені краще, якою мовою говорить зараз он той чоловік?
— Він говорить на хінді, містере Ліндсею. Почекай хвилину, я скажу тобі, що він каже.
Він без жодного збентеження підійшов до гурту чоловіків, що оточували Карлу, і затесався в їх товариство, дослухаючись до розмови. Ніхто не звернув на нього ніякої уваги. Прабакер кивав, сміявся разом з усіма і за декілька хвилин повернувся до мене.
— Він розповідає одну дуже смішну історію про інспектора бомбейської поліції, дуже велику і сильну персону в своєму районі. Цей інспектор замкнув у себе у в’язниці одного дуже хитрого хлопця, але цей хитрий хлопець умовив цього інспектора відпустити його, тому що він сказав цьому інспекторові, що у нього є золото і коштовні камені. А коли цей інспектор відпустив цього хитрого хлопця, він продав йому трохи золота і коштовних каменів. Але це було несправжнє золото і несправжні коштовні камені. Це були підробки, дуже дешеві несправжні речі. І найбільше шахрайство, що цей хитрий хлопець прожив у будинку цього інспектора цілий тиждень до того, як продав йому несправжні коштовності. І ходять великі чутки, що у цього хитрого хлопця були сексуальні справи з дружиною інспектора. І тепер цей інспектор такий лютий і такий сердитий, що всі тікають, коли бачать його.
— Слухай, звідки ти її знаєш? Вона живе тут?
— Дружина інспектора?
— Та ні ж! Я кажу про цю дівчину, про Карлу.
— Знаєш,— протягнув він, вперше спохмурнівши,— у нас в Бомбеї дуже багато дівчат. Ми тільки п’ять хвилин йдемо від твого готелю, і вже бачили сотні різних дівчат. А ще через п’ять хвилин побачимо ще кількасот. Що п’ять хвилин нові сотні дівчат. А коли підемо гуляти далі, будуть ще сотні, сотні і сотні.
— Сотні дівчат, чудово! — саркастично урвав я його, вигукнувши це трохи голосніше, ніж хотів. Декілька перехожих озирнулися на мене з відвертим обуренням. Я збавив тон.— Мене не цікавлять сотні дівчат, Прабакере. Мене цікавить... ця дівчина, розумієш?
— Добре, містере Ліндсею. Я розповім тобі про неї все. Карла — дуже відома бізнесменка в Бомбеї. Вона тут дуже давно. П’ять років, можливо. У неї є невеликий будинок недалеко. Всі знають Карлу.
— А звідки вона приїхала?
— Напевно, з Німеччини, або звідкись поряд.
— Але, судячи з вимови, вона повинна бути американкою.
— Так, повинна бути, але натомість вона німкеня. А зараз, напевне, вже й індійка. Ти хочеш їсти свій обід?
— Так, тільки почекай ще хвилину.
Гурт молодих людей розпрощався зі знайомими і змішався з натовпом. Карла пішла разом з ними, випроставши спину і високо, мало не зухвало, піднявши голову. Я дивився услід, поки її не поглинула людська водоверть, а вона й не озирнулася.
— Ти знаєш, де «Леопольд»? — запитав я Прабакера.
— О так! Це чудове, чарівне місце, бар «Леопольд»! Повний чудових, гарних людей, дуже, дуже гарних. Всі види іноземців там можна знайти, всі вони роблять там хороший бізнес. Секс, наркотики, валюта, чорний ринок, і пустотливі картинки, і контрабанда, і паспорти, і...
— О’кей, Прабакере, я зрозумів.
— Ти хочеш туди піти?
— Ні, не зараз. Можливо, пізніше.— я зупинився, Прабакер зупинився теж.— Послухай, а як тебе звуть твої друзі? Яке у тебе зменшувальне ім’я?
— О так, зменшувальне ім’я у мене теж є. Воно називається Прабу.
— Прабу. Мені подобається.
— Воно означає «Син світла» або хтось на зразок його. Хороше ім’я, правда?
— Так, це хороше ім’я.
— А твоє хороше ім’я, містере Ліндсею, не таке хороше насправді, якщо ти не заперечуєш, що я кажу це просто тобі в лице. Мені не подобається, що воно таке довге і таке рипуче для людини з індійською мовою.
— Он як?
— Так, пробач, що кажу. Мені воно не подобається. Ні, зовсім ні. Навіть якщо б воно було Бліндсей, або Міндсей, або Ніндсей.
— Ну, та що вдієш,— усміхнувсь я.— Яке є.
— Я думаю, що набагато краще зменшувальне ім’я — Лін,— запропонував він.— Якщо у тебе немає протестів, я називатиму тебе Лін.
Ім’я було нітрохи не гірше за будь-яке інше, під яким я ховався після втечі, й таке саме фальшиве. В останні місяці я вже почав ставитися з гумором, як до чогось неминучого, до тих нових імен, що їх мені доводилося прибирати в різних місцях. Лін. Сам я ніколи не додумався б до такого скорочення. Але воно звучало правильно — хочу сказати, що в нім чулося щось магічне, якийсь голос долі; я відчував, що воно пасує мені так само добре, як і моє справжнє ім’я, що лишилося в минулому, ім’я, що його мені дали при народженні і під яким мене упекли на двадцять років у в’язницю.
Подивившись у великі темні очі Прабакера, що пустотливо виблискували на його круглому обличчі, я всміхнувся і кивнув, погоджуючись. Тоді я ще не міг знати, що саме під цим ім’ям, отриманим від маленького бомбейського гіда, я стану відомий тисячам людей від Колаби до Кандагара і від Кіншаси до Берліна. Доля потребує посередників і зводить свої фортеці з каміння, скріплюючи їх за допомогою подібних випадкових угод, яким спочатку не надають особливого значення. Зараз, озираючись назад, я усвідомлюю, що цей момент — здавалося б, неістотний, що вимагав лише, щоб я ткнув навмання пальцем в «так чи ні»,— насправді був поворотним пунктом в моєму житті. Роль, яку я грав під цим ім’ям — Лінбаба, і особа, якою я став, більш відповідали моїй внутрішній суті, ніж усі інші наймення, зокрема й справжнє моє ім’я.
— О’кей, нехай буде Лін.
— Дуже добре! Я такий щасливий, що тобі подобається це ім’я! І як моє ім’я означає на хінді «Син світла», так і твоє теж має дуже чудове і щасливе значення.
— Так? І що ж воно означає?
— Воно означає «прутень»! — Прабакер був у захваті, чого, мабуть, чекав і від мене.
— Нічого собі!.. Оце сюрприз!
— Воно дуже приголомшливе і дуже ощасливлює. Насправді воно не зовсім означає це, але схоже на «лінг», або «лінгам», а це вже й буде «прутень» на хінді.
— Знаєш, облишмо це діло,— кинув я, рушаючи з місця.— Ти що, смієшся з мене? Не можу ж я ходити всюди, представляючись так людям! «Здрастуйте, радий з вами познайомитися, я Прутень». Забудь про це. Доведеться тобі змиритися з Ліндсеєм.
— Ні-ні! Ліне, я правду кажу тобі, це чудове ім’я, дуже гідне, дуже щасливе,— надзвичайно щасливе ім’я! Люди захоплюватимуться, коли почують його. Ходімо, я покажу тобі. Я хочу віддати цю пляшку віскі, яку ти подарував мені, своєму другу містерові Санджаю. Ось, якраз в цій майстерні. І ти побачиш, як йому сподобається твоє ім’я.
Зробивши ще декілька кроків, ми опинилися біля маленької майстерні. Над відчиненими дверима була написана від руки вивіска: