Але зараз головне — триматися подалі від узбережжя, зникнути в фенах, заплутати сліди. А надалі… Господь не обділить мене своєю милістю.
Якщо вам доводилося чути розповіді про Єрусалимське королівство, про святі місця й могутні цитаделі хрестоносців, то напевно оповідач змовчав про тамтешню трикляту спеку, про дороги, де нема жодного деревця чи клаптика затінку, про муки спраги, настільки сильні, що тріскаються губи, а язик прилипає до гортані. Все це потрібно відчути на власній шкірі, й тоді край, де плеса червоніють під сонцем на заході, вода хлюпає під копитами коня й скрізь гойдається очерет, здасться вам сущим раєм.
Тому, попри напади пропасниці, яка стрясала моє тіло, я посміхався, час від часу ковтаючи з баклаги, та скеровував коня вслід проводиреві, що прокладав дорогу в очереті.
— Агов, ти! — гукнув я до селянина. — Чи зможеш вести мене, коли смеркне?
— Як скажете, пане.
Ти диви, яка повага… Мені доводилося чути, що люди цих болотяних країв промишляють не тільки контрабандою, але й розбоєм. І цей хлопець з вигляду не надто вселяє довіру, а я зовсім кволий. І хоча при мені мої меч і арбалет…
Так, саме арбалет міг і лякати провідника, й будити його жадібність. Це зовсім особлива зброя — б’є вона значно далі й потужніше, ніж лук, арбалетні болти[15] наносять такі страшні рани, що сам Папа визнав цю зброю нелюдською і наклав на неї заборону. Від цього в Європі арбалети стали ще популярніші, а ціни на них злетіли до небес.
І зрозуміло, провідник не міг не помічати, що діється зі мною. Мене б’є жорстокий дрож, я загортаюся в накидку й водночас обливаюся потом. Поки що я тримаюся в своєму сідлі з високими на арабський манір луками, а Моро слухняно йде, підкоряючись тільки рухам корпусу й колін, та незабаром і на це в мене може не вистачити сили.
Часом я поринав у видіння, подібні до снів наяву. Тому й не помітив, як сіло сонце й у сутінках почав густішати туман. Часом вдалині миготіли ледь помітні вогники селищ. Ми рухалися гаттю, майже цілком схованою під поверхню води, і я дивувався, як це мій проводир знаходить дорогу.
— Сере, видно, вам зовсім зле, — долинув до мене крізь гул у голові голос провідника.
— Нічого серйозного, приятелю. Трохи спекотно.
Він похмуро поглядав на мене з-під своїх патлів, кутаючись у хутро від нічної вогкості. Запала цілковита пітьма, десь протягло кричала сова. Чвякала твань під копитами, шелестів очерет. Мій проводир крізь завісу туману здавався примарою, але ця примара, як і раніше, впевнено просувалася вперед.
Якоїсь миті я впав у нетяму. Отямився й… почав співати півголосом — одну з пісеньок, які виспівували хрестоносці, перекладаючи на свій лад вірші арабського поета:
Кумедно співати, коли задихаєшся й трусишся, а голова йде обертом так, що насилу втримуєшся в сідлі. І я співав далі — вже на повний голос:
— Заради Пречистої Діви, сере! — перервав мій спів переляканий вигук проводиря. — Мовчіть! Чого доброго, наполохаєте душі потопельників. Або феї збіжаться на ваш голос і заведуть нас у трясовину…
— Та ти боїшся, хлопче, чи що? Невже в околиці нема жодної християнської обителі й попи дотепер не розігнали болотяної погані?
— Ми у фенах, — буркнув на це провідник.
— Тоді, хлопче, тобі варто боятися тільки одного: щоб ти не зробив якої-небудь дурниці, а я не розгнівався на тебе.
Було незатишно, я намагався підбадьорити себе. Адже я слабшав, як дитя, навколо не було, крім нас, живої душі, а в цього кошлатого цілком могла виникнути очманіла думка вбити й пограбувати недужого подорожанина. Якби цей дурило, до того ж, знав яку винагороду призначено за голову людини, котру Генріх Боклерк оголосив своїм ворогом!
Уявлення не маю, як довго ми їхали. Я промерз до кісток, зуби в мене цокотіли. Поводи випали з моїх рук, і Моро відчув це, сам ішов за провідником, сердито пирхаючи, коли оступався з гаті. Час від часу провідник озирався й починав запевняти мене, що ось-ось буде якийсь монастирський притулок, де мені нададуть допомогу.
Нарешті я відчув, що ми зупинилися й провідник допомагає мені спішитися. Я в напівмаренні озирнувся — ніякого притулку не було й близько.