Мій друг і брат. Той, хто ніколи не зрадить, ніколи не покине.
Трохи згодом, коли мені вдалося сісти й огледітися, я зрозумів, що опинився на острівці, густо зарослому верболозом. Навколо блищали на сонці плеса, де-не-де темніли купи дерев, а за ними до самого обрію тяглися пустища фенів. Ніде й натяку на житло.
Куди ж завів мене цей бісів проводир? Єдине, що я знав напевно — це те, що перебуваю в Англії та що живий. А це саме по собі варте було того, щоб подякувати Богові.
Після нападу малярії сили повертаються доволі швидко — якщо, звичайно, подбати про себе. Днів зо два я тільки цим і займався: добув вогонь, розвів багаття, обсушився, ловив в’юнів і бив качок, підкріплювався та відсиплявся на купі сухого очерету, загортаючись у плащ.
Моро також тішило моє повернення зі світу видінь — він ходив за мною по п’ятах і тривожився, коли я залишав острівець, щоб роздобути їжу. Я був безмежно вдячний моєму скакунові — він не тільки відігнав грабіжника, але й зберіг моє майно: меч, арбалет і вміст сідельних сумок, у тому числі й обидві баклаги. А гаряче вино — найкращі ліки в таких обставинах.
Незабаром я вже був готовий вирушити. Але куди податися? Не сидіти ж мені на цьому клаптику суші до другого пришестя…
І ось я помолився Богу, порадився з конем і одного разу ввечері рушив на захід просто через найближче плесо. Я переконався, що воно неглибоке, й незабаром ми вибралися на досить сухе місце та відшукали гать.
Однак виявилося, що радіти ще рано. За півмилі гать зникла під стоячою водою, і нам довелося шукати стежки, петляючи в хащі. Так тривало, поки остаточно не смеркло.
До чого ж мені не хотілося знову ночувати серед боліт, та й звук людського голосу я майже забув. Ми з Моро продиралися крізь якісь нескінченні зарості, перебиралися через швидкі струмки доти, поки я не зрозумів, що ми остаточно заблукали й кружляємо бездоріжжям. До того ж, упав туман і заволік околиці щільним сірим запиналом.
І тут я зрозумів свою помилку. Із самого початку мені слід було покластися на чуття коня й надати йому змогу самому вибирати дорогу. Я відпустив поводи, й Моро рушив уперед — спочатку невпевнено, зупиняючись і втягуючи чутливими ніздрями нічне повітря, а потім дедалі жвавіше.
Зненацька Моро став, як укопаний, підвів голову й нашорошив вуха.
— Що там, друже?
Кінь струснув головою, дзвякнув удилами, але залишився на місці. Я нічого не бачив, у мороці. Стовбури, що виступали з темряви, огортали пасма туману, десь поблизу неголосно дзюрчала вода. Пахло збаламученою копитами Моро болотяною тванню.
І тут я розрізнив якийсь невиразний звук. Я завмер, напружено прислухаючись. Звук пролунав знову — і мені здалося, що він схожий на жалібний дитячий плач. Так плачуть покинуті діти. Звідки тут узятися дитині, у цій дикій глушині?
У мене волосся заворушилися, коли я пригадав розповіді про погань, душі потопельників і злісних потвор, які приймають людську подобу. Чи не баньши[16] це часом? Можна не боятися розбійників і ловців короля Генріха, але коли зіштовхуєшся з поганню..
Але три тисячі друзок Святого Хреста! Хіба я не був лицарем і християнином, хіба не боровся в Святій Землі й не обмивав стопи у водах Йордану!? Чи ж мені боятися тварюк, які зникають при світлі сонця?
Моро, як і раніше, тримався сторожко. Я погладив його по зашийку.
— Що, друже, не подобається тобі це пхикання? Вперед, ми ж із тобою воїни!
І все-таки я перехрестився.
— Fiat voluntas tua!..[17]
Ми рушили берегом неширокої протоки, над якою низько схилялися верби. Надривний дитячий плач лунав дедалі ближче. Ні, це не баньши… це схоже… це схоже на звичайнісінький дитячий плач. В іншому місці й за інших обставин я б на нього й уваги не звернув.
Зненацька Моро заспокоївся, видно, вирішив, що небезпеки немає. Однак я ніяк не міг виявити джерело звуку й зрештою спішився та зачаївся за зрослими стовбурами двох величезних верб.
Моро пирхнув, і я обійняв його рукою за морду. Зовсім поруч, як і раніше, відчайдушно та гірко плакала дитина, але в тумані я нічого не міг розгледіти. Через це все, що відбувалося, здавалось нереальним.
Раптом туман розступився, і в хисткому сіро-зеленому сяйві молодика переді мною постала найбільш дивна картина з тих, які тільки доводилося бачити.
Вузьким руслом протоки повільно рухався човен, а на його носі стояло крихітне біляве дівчатко, заливаючись слізьми. Саме цей плач розносився над околицями.
Самотнє дитя серед ночі, в глухому небезпечному місці! Але чи самотнє?
16
Баньши — привид-плакальник. За давніми повір'ями, віщує чиюсь загибель пронизливими криками.