Я мав на увазі ту ганебну бійку, що відбулася між жінками Едгара у фенах, після якої леді Бертрада прибула до мене з розхитаними зубами й розбитою губою. Мій Колумбанус тоді зробив усе можливе, щоб зберегти її красу.
У Бертради блиснули очі.
— Ця повія заплатила мені хоча б частину боргу! — тріумфально прошепотіла вона. Але за мить її знову охопив страх: — А мій чоловік? Невже він упізнав мене?
— Граф Норфолк може тільки здогадуватися. Але ви тяжко хворі й уже кілька днів поспіль не залишаєте опочивальні.
Я повідав їй про все, що почав протягом останніх годин, і графиня трохи заспокоїлася.
— Воістину, отче, саме небо послало мені вас!
Так-то воно так, та сама Бертрада ніяк не могла вважатися подарунком небес. Цю марнославну красуню було нескладно використати для своєї мети, і з її допомогою отримував чималий зиск для себе й для абатства. Тому скористався моментом і попросив графиню прикласти свою печатку до документа, який мав намір відіслати королю. Це було прохання про звільнення міста від торговельних мит і інших платежів на всіх торгах і ярмарках у королівських володіннях. Якщо король погодиться… не беруся навіть описувати, які прибутки це принесе Бері-Сент-Едмундс. Однак на випадок, якщо графиня дорікне мені за корисливість, мав готове пояснення, що прохання, датоване заднім числом, і зможе послужити зайвим доказом того, що вона не відлучалася з резиденції.
Коли вже в темряві я йшов, аби відслужити месу в соборі, настрій у мене було піднесений. Я не тільки зумів замести сліди, але й заручився підтримкою в справі надання місту й абатству таких пільг, яких не мало жодне місто в Англії! Тому на вечірній службі мій голос звучав тріумфально:
— Sanctissime confessor Domini, monachorum pater et dux, Benedicte, in ferectede pro sua salve…[18]
А про що я думав у ці хвилини? Про те, що головне зараз — терпляче вичікувати й стежити за тим, що почне граф.
Однак Едгар ніяких дій не починав. Принаймні звісток не надходило. Я вважав це розумним — тільки дурень сторчголов кидається чинити суд і розправу, не маючи вагомих доказів. Не можна скидати з рахунку й те, що граф зовсім не був зацікавлений у розголосі того, що сталося на болотах. Тим часом настав Великий Піст. У цей час я завжди почувався трохи пригніченим. На жаль, я не позбавлений гріха обжерливості. І якщо в звичайний час у абатстві вкушали їжу двічі на день, то тепер лише один раз. А сир і зелень — не надто добра їжа для чоловіка моєї комплекції.
Але моє становище зобов’язувало мене неухильно приносити таку жертву. Для священнослужителя будь-який гріх — гріх подвійний. Я ніколи не забував про це, пам’ятав і тоді, коли брехав, плів інтриги, а часом і підбурював до найтяжчого гріха людиновбивства. Усе, що говорить із цього приводу Писання, я знав не гірше за батьків церкви, однак думав, що все добре, вчинене мною, рано чи пізно переважить чашу моїх гріхів. Що ж благого я зробив у цій скорботній юдолі?Та взяти хоча б те, як зріс вплив Бері-Сент-Едмунс, як зміцнів культ святого Едмунда, а сонне абатство в глушині під моїм пастирським керуванням перетворилося на чи не найзначніший центр паломництва. Сотні людей знайшли тут дах, їжу й роботу, а наша бібліотека стала однією з найбагатших у Європі, її відвідують богослови й учені з далеких країв. Завдяки прочанам і моєму вмінню укладати угоди не гірше за тамплієрів обитель багатіє рік у рік, і до моєї думки прислухаються багато духовних і світських сеньйорів. І хіба мої хартії не полегшили долю підвладних абатству й місту людей?
А тут приспіла звістка про те, що на святкування Великодня в Бері-Сент-Едмунс має намір прибути на богомілля сама королева Аделіза.
Чи ж це не почесне свідчення могутності довіреної мені обителі? Хіба все досягнуте мною не варте того, щоб Вищий Судія глянув крізь пальці на мої дрібні слабкості — наприклад, на ненависть до вискочки-сакса?
Із цим почуттям я нічого не міг вдіяти. Є чимало гріховних почуттів у людській природі, й моя душа кожної миті в руці Всевишнього, але впокоритися з піднесенням Едгара Армстронга мені над силу. Свого часу я впокорився з убогістю, в якій ріс, коли був одним із молодших синів дрібнопомісного лицаря, і з тим, що мене рано вирвали з родини та віддали в монастир. Там мені довелося впокоритись із необхідністю послуху, впокоритися настільки, що незабаром я зрозумів: покірливістю й раболіпством можна домогтися не менше, ніж талантом і прагненням досконалості. І невдовзі провидіння почало посилати мені одну нагороду за одною. Останній із усіх, я помалу почав просуватися вперед: із простих ченців у наставники послушників, потім я став особистим переписувачем настоятеля, субпріором, пріором і, нарешті, абатом.
18
Пресвятий Бенедикте, сповіднику Господень, отче й наставнику чернецтва, заступнику во спасінні… (