І я не помилився. Добігала кінця вечірня служба, коли служка шепнув мені на вухо, що пані графиня Бертрада Норфолкська знову повернулася в Бері-Сент-Едмундс.
Варто було помилуватися, якою смиренною і мовчазною стала ця невгамовна й гнівлива пані. Коли я ввійшов у покій, вона сиділа за верстатом з натягнутим на нього вишиванням у німому заціпенінні. Її руки звисали, мов чужі.
— Допоможіть мені, отче… — ледь чутно вимовила графиня. — Я не знаю, що робити.
Поради — це вже моя справа. Я почав був прикидати, куди й до кого перш за все їй слід звернутися зі скаргою та вимогою про відновлення справедливості, але для початку належало з’ясувати, що ж, власне, відбулося в Гронвуді.
Але там нічого особливого не трапилося. Бертраді навіть не вдалося побачитись із чоловіком.
— Його не було в Гронвуді, — почала вона. — Він поїхав глянути, як ведуться роботи на будівництві нової церкви Святого Дунстана. Про це мені повідомили біля першого мосту перед барбиканом.[19] Та так, начебто розраховували, що я відразу поверну коня. Але я проїхала не зупиняючись, а ці люди дивилися на мене так, начебто я сиджу в сідлі гола. Шкода, що при мені не було почту — я б їм показала, як належить зустрічати господиню!
«Хвала святому Едмунду, що напоумив мене не давати їй людей», — подумав я.
Графиня вела далі:
— Біля самого донжона я спішилася, кинула грумові поводи й почала підійматися сходами. І кого ж я зустріла, щойно ступила на поріг зали? Гіту Вейк! Вона сиділа на почесному місці пані, віддаючи розпорядження. І при цьому з таким виглядом, немов її не качали в болоті й не ґвалтували, як брудну шльондру, всі, кому не ліньки було. Ох, святий отче, якби ви бачили, як вона трималася — ніби вінценосна особа! І ця сукня! Едгар ніколи не дарував мені таких убрань. Тканина відбивала світло, начебто виткана з рідкої сталі… Бачить Бог, нікого й нічого я не ненавиділа так, як цю жалюгідну тварюку!
— Ну ж бо?
— Я хотіла ввійти в залу та вказати їй на її місце, тобто звеліти забиратися геть. Але мене втримали. Той самий хрестоносець, я впізнала його.
— Який він із себе? — запитав я.
— Він? Гарний.
Видно, й справді вродливий, якщо навіть у такому стані леді Бертрада запам’ятала це.
— Він з’явився зовсім несподівано, взяв мене під руку, завів у бічний прохід. Зізнаюся, отче, я спочатку так злякалася, що слова не могла мовити — адже я бачила його там, біля мисливського будиночка. Однак у Гронвуді він повівся чомусь поштиво. Галантно вклонився й мовив: «Гадаю, не помилюся, припускаючи, що ви і є Бертрада Норфолкська», і мені відразу ж не сподобався дивний блиск у його пекучих чорних очах. «Я впізнав вас, — провадив він, — як упізнаю і ваші коси. На жаль, навіть яскраво-жовтогарячий плащ, який був на вас того вечора на острові, не зміг приховати їхньої привабливості». Від цих слів у мене підігнулися ноги, але він підтримав мене й посадив на виступ стіни в амбразурі. «Гадаю, кількох хвилин вам вистачить, щоб перепочити й зібралися з силами. А після цього, я думаю, вам належить непомітно вийти звідси й полишити замок. Так буде краще для всіх».
Я дивилася на нього, мов заворожена. Він не міг, не міг упізнати мене тієї вночі — адже я була в масці й у чоловічому одязі, а мої коси були заховані під каптуром. Але за яким правом він вимагав, щоб я полишила власний замок? Про це я й запитала хрестоносця, і те, що він відповів, виявилося гіршим за все, що я могла уявити. Виявляється, цей мерзотник, мій чоловік, відписав Гронвуд… своїй повії. Угоду було укладено за всіма правилами — в присутності шерифа, лорда д’Обіньї та єпископа Тетфордського. І тепер найкращий замок у всьому Денло належить Гіті Вейк! Вона й справді могла вказати мені на двері й навіть звеліти слугам вигнати мене геть.
Оце так! Відписати таку цитадель, як Гронвуд, коханці… Таке навіть уявити неможливо. Просто так замками не розкидаються. Тоді що це — бажання винагородити Гіту після всього, що сталося, чи прагнення захистити її від підступів леді Бертради? Але, здається мені, Едгар упевнений, що його союз із Гітою Вейк — назавжди, бо зробив її пані та власницею Гронвуда, але залишив замок своєю головною резиденцією в Норфолку. До того ж, ця угода узаконює майновий бік їхнього зв’язку. Спритно, досить спритно…
— І як ви вчинили, дитя моє?
— А що мені залишалося робити? Я попросила лицаря провести мене.
Схоже, цей лицар і справді припав їй до вподоби. Не здивуюся, якщо у вигадливій голівці графині відразу виник план зачарувати його та переманити на свій бік.