Цими міркуваннями я й поділився з леді Бертрадою. Почуття почуттями, але графиня зналася на законах достатньо, щоб зрозуміти: у спірному випадку Едгар як опікун зможе забрати в нас свою підопічну аж до розв’язання конфлікту, а там, чого доброго, й довести недійсність таїнства.
Вона вислухала мене й завагалася. Недовго поміркувала й запропонувала сховати Гіту в одному з льохів абатства та дочекатися, поки в неї не припиняться жіночі немочі. За цей час вона присмирніє, сповідається, а там, гляди, й прийме за чоловіка Хорсу. Що ж стосується посту — бували випадки, коли через виняткові обставини здійснений і в цей час обряд вінчання визнавався законним.
Поки ми радилися, наблизився час хвалебної,[24] тож ми були змушені перечекати й цю службу. Та ледь ченці вийшли, Хорса накинувся на нас із розпитуванням. І те, що він почув, викликало в нього несамовиту лють.
— Тисяча демонів! Ви самі втягли мене в цю справу, а тепер — назад? Вирішили зачаїтися, перечекати, відтягти час, але одне вам невтямки: по нашому сліду пустять шукачів, і рано чи пізно стане відомо, куди я поїхав. Думаєте, складно це вистежити? Та ви подуріли — я не поручуся, що люди з Гронвуда не з’являться тут негайно. Ансельме, голена голово, ти зробиш свою справу, бо коли все мене схоплять — присягаюся всіма духами фенленду, я не приховуватиму, хто штовхнув мене на викрадення.
Який мерзотник! Однак у єдиному він мав рацію — будь-яка затримка могла погубити справу. Якщо ж дійде до розгляду і єпископи зберуться, щоб винести вердикт про законність вчиненого мною обряду, графиня напевно зуміє змусити короля вплинути на їхнє рішення. Бачить Бог, уперше я був задоволений тим, що нами править король, який тримає під п’ятою навіть святу церкву. І знову під склепіння храму ввели Гіту Вейк. Я помітив, що вона ледь тримається на ногах. Усе, що сталося з нею сьогодні, остаточно позбавило жінку сили. Я знову став біля вівтаря, а один зі стражів тримав заздалегідь приготовані обручки.
— Ти, Хорсо, син Освіна й Гунхільд, чи береш цю жінку, Гіту з роду Вейк, за дружину?
— Так!
— Ти, Гіто з роду Вейк, чи береш Хорсу, сина Освіна й Гунхільд із Фелінга за чоловіка?
Ніхто й не чекав від неї відповіді. Гіта мовчки стояла, підтримувана двома слугами Хорси. Обличчя в неї було очужіле, погляд застиг.
Я продовжував:
— Коріться одне одному в страху Божому. Чоловіче, шануй і оберігай свою дружину перед Богом і людьми. Дружино, корися своєму чоловікові, тому що відтепер він пан твій і глава родини, як Христос глава Церкви…
При цих словах Гіта раптом осіла на руках слуг, голова її закинулася. Свідомість полишила її.
Хорса кинувся був до нареченої, та леді Бертрада звеліла йому не метушитися.
— Закінчуй, Ансельме!
Я скорився, якось пробубонів належне, звелів подати обручки та наказав Хорсі одну надягти собі, другу — на палець нареченої. Сакс квапився, нервував і, звісно, впустив перстеник, який покотилося плитами кудись у морок під арками. Поки слуги плазували, відшукуючи його, Хорса повернувся до байдужої Гіти, що лежала на сходах перед вівтарем…
І тут з грюкотом розчинилися важкі, окуті штабами заліза врата собору.
— Не рухатися! Всім залишатися, де стоїте!
Який недоумок не засунув засуви після хвалебної? Із отвору, що сірів між стулок соборних врат, до нас наближався грізний воїн у обладунках, тримаючи перед собою зведений арбалет.
— Якщо хто надумає зрушити з місця — довідається, як воно — мати діру в животі завбільшки як гусяче яйце.
Воїн зупинився за кілька кроків від нас. Неподалік на колоні догоряв смолоскип, і я зміг розгледіти незнайомця. Це був високий лицар з довгим чорним волоссям — той самий загадковий хрестоносець із фенленду, що порубав людей Гуго Бігода, ворог короля, за голову якого призначено винагороду.
Він щойно полишив сідло після тривалої скачки, дихав важко, відблиски смолоскипа ковзали по крицевих пластинах у нього на грудях. Але очі в нього були уважні, як у кішки перед стрибком на здобич. І хоча всім було зрозуміло, що він встигне вистрілити тільки раз, не знайшлося бажаючих послужити мішенню для арбалетного болта.
Однак незабаром я помітив, що хрестоносець прибув на самоті. А значить, у нас був шанс — рано чи пізно сюди з’являться ченці або служки, відволічуть увагу лицаря, а там, гляди, й гукнуть варту. Час минав, ми, як і раніше, стояли під прицілом, і наше перше сум’яття змінилося надією.
Я заговорив перший:
— Ізидь, воїне, поки я не закликав на тебе прокляття Божого. Ти проник у храм зі зброєю, ти вчинив злісне святотатство!