— Куди мені її доставити? — запитав він.
У мене вся кров кинулася в обличчя. Куди? Цей негідник позбавив мене власного дому й тепер глузує з мене!
— Вам не складно буде довідатися, де я перебуваю! — мій голос цієї миті нагадував свист вигостреного меча.
Мені нічого не лишалося, як впиватися отриманою волею. У мене були кошти, я обновила свій штат і гардероб, могла зупинятися, де побажаю, і зустрічатися з ким завгодно. І трісни моя шнурівка! — я отримувала від цього задоволення.
Ярмарок у Бове, хресний хід у Ам’єні, поїздка в Париж… Я відвідувала всі знамениті турніри, сидячи в ложах для знаті в оточенні почту й шанувальників. Ще зовсім недавно жінок не допускали на лицарські грища, але тепер саме ми стали їхньою головною прикрасою, саме нам діставалася честь нагороджування переможців!
Особливо щедрою на турніри стала Нормандія. Очікування війни з Анжу надавало їм особливої гостроти, кожен із них ставав пробою сили, підготовкою до справжніх сутичок. Там, де відбувалися лицарські грища, збиралася найвишуканіша знать, і я з цікавістю стежила за змінами в модах і вдачах, знайомилася з новими людьми та віяннями.
Саме в цей час виникла й миттєво поширилася запозичена на Сході мода на герби з зображенням геральдичних знаків — левів, що стали дибки, вискалених драконів, орлів, рук, що стискають мечі, сонячних дисків і всіляких фруктів. І я, в свою чергу, прикрасила туніки свого почту гербом Армстронгів — конячою головою, сама носила вбрання малинових і бордових барв — кольорів дому Генріха Боклерка, а до свого герба додала леопардів, що мчать уперед, адже я належала до роду нормандських герцогів.
Я бездумно витрачала гроші, вимагаючи ще й ще та не чуючи відмови. Прислана Едгаром самка кречета була в моєму обозі, тому що сезон полювання вже минув і ловчим птахам настав час линяти.
Чутка про початок процесу розлучення, до мого полегшення, не отримала широкого розголосу. Для всіх я залишалася королівською дочкою, котра не вважає можливим для себе життя з брутальним і жорстоким чоловіком та зуміла домогтися від нього волі й грошового утримання. Навколо мене виник ореол сильної та гордої жінки, я знову стала популярна, й нормандки з француженками почали ставитися до мене мало не з благоговінням.
Нерідко мене запрошували погостювати самотні власниці маєтків, удови, дружини лицарів, що відбули в Єрусалим, а також абатиси й ігумені монастирів. Вони дослухалися до кожного мого слова, намагались перейняти мої манери й думки. Навіть зовні старалися походити на мене. Кумедно було спостерігати, як інші модниці почали закручувати волосся дрібними кільцями й носити такі, як у мене, шапочки з пласким верхом і найтоншою вуаллю, яка недбало прикриває нижню частину обличчя. Я називала це арабською модою, але насправді просто намагалася приховати шрам над губою.
Додам, що весь цей час я постійно інтригувала, щоб допомогти Робертові Глочестеру просунутися на шляху до трону. Мені також стало відомо, що Теобальд Блуа, правитель графств Блуа, Шартр і Шампань, зовсім не так палко бажає успадкувати величезну й неспокійну державу вінценосного дядечка. З’явилися прихильники й у Стефана — з числа тих, чиї володіння перебували в Англії та хто вважав, що граф Мортен, який непогано знається на англійських справах, міг би з успіхом правити королівством. Але найсильніша партія була за Плантагенетів, Матильду й Жоффруа Анжуйських, яких, до того ж, підтримував французький монарх Людовик Гладкий.
Їхнє дивне прізвисько Плантагенети пішло від звички Жоффруа прикрашати свій шолом гілкою жовтого дроку, що вважається символом Ле Мана. Дрок латинською — planta genista, звідси й Плантагенети, або Плантажене французькою. У середині літа я вирушила на великий турнір у Лондон і була змушена з гіркотою відзначити, що на континенті почуваюся куди комфортніше. В Англії на кожному кроці на мене чекали неприємні зустрічі — Стефан, Мод, Генрі Вінчестер, Найджел Ілійський, і, слава Всевишньому, обійшлося без Едгара. Турнір у Лондоні було влаштовано з такою пишнотою, якої колись не знала Англія. Саксонський простолюд несамовито волав, стежачи за бугурдами, й захоплено завмирав із роззявленими ротами, коли почалися тьости.[28] Я чудово зналася на турнірному кодексі, й багато хто зі знатних глядачів і глядачок шанобливо прислухався до моїх пояснень.
Останнього дня грищ у Лондон прибула королева Аделіза. Запросила мене в свою ложу та ледь не до смерті замучила своєю балаканиною і найдурнішими лестощами. Зрештою я втратила терпіння: