При цьому вигляд він мав винуватий. Бо як би не ставився він до Бертради, як би рішуче не був налаштований на розлучення, мене не полишало відчуття, що він жаліє її.
І це було нестерпно. Від однієї думки про цю жінку в мене хололи руки й стискалися кулаки. Якби моя воля, я б із найбільшим задоволенням знищила це глибоко зіпсуте й небезпечне створіння. Я не могла пробачити їй ні спроби погубити Мілдред, ні загибелі Адама, ні того, що мені довелося знести у фенах і тоді, коли мене намагалися силоміць віддати за Хорсу.
Для мене ця жінка була смертельним ворогом — і я не мала сили залишатися там, де могла з’явитись вона.
Тому я наполягала на від’їзді й змусила Едгара поступитися.
Він не сперечався, бо ніколи й ні за що не сперечався зі мною. Лише простежив, щоб я вирушила на найсумирнішому жеребці, на якому замість звичайного сідла було особливе сидіння зі спинкою й підставкою для ніг. Правити конем у ньому було не надто зручно, та й їхати доводилося тільки кроком, але це не спричиняло мені значних незручностей. Так, не поспішаючи й без особливого клопоту, я дісталася до Тауер Вейк.
Перепочила в своїх покоях у старій кремінній вежі, а зранку поринула в справи. І турботи в господарстві вивели мене з тієї напруги, що не полишала з першої хвилини, коли довідалася про повернення Бертради. Я вірила Едгару й сподівалася, що він знайде спосіб позбутися цієї жінки. Кілька днів я не мала про графа й графиню Норфолкських ніяких звісток. Але не встигла почати тривожитися, як у Тауер Вейк примчав Едгар — саме в переддень дня Святої Хільди.[33] Я ще здаля побачила, як він мчить насипом дамби до Тауер Вейк, і відразу забула про всі свої сумніви та поквапилася вниз внутрішніми кам’яними сходами.
Коли я спустилася, Едгар уже був там. Побачив мене, розкрив обійми — легкий, збуджений, стрімкий, а я взялася пустотливо й жагуче цілувати його, кошлатячи пальцями шовковисте волосся мого коханого. Кутиком ока помітила, як став на порозі Утред, посміхнувся у вуса та вийшов і дорогою прихопив за вухо хлопця-слугу, що витріщався на нас із роззявленим ротом.
Коли минули перші хвилини зустрічі, я запитала про справи з Бертрадою.
— Не думай про неї, — безтурботно відповів Едгар, здмухуючи з мого обличчя пасма, що вибилися з-під запинала. — Вона поїхала, і Бог їй суддя.
— Поїхала? Так швидко? Куди?
— Мої люди провели її до межі графства. Мабуть, подалася мочити слізьми сутану преподобного Ансельма. Або вирішила навідати свого коханця Гуго Бігода.
— Коханця? Раніше ти ніколи не називав їх коханцями.
Щось темне, скажене промайнуло в очах Едгара. Але він відразу посміхнувся й жартівливо сказав, що не зобов’язаний стежити за тими, з ким плутається його колишня дружина. Уже й не знаю, що відбулося між ними, але Едгар тримався так, немовби все, що має відношення до Бертради, уже в минулому. Дай-то Боже!
Не бажаючи більше згадувати про Бертраду, я засипала Едгара запитаннями про Мілдред і справи в Гронвуді, а сама повідала й про тутешні новини, повідомила також побіжно, що завтра збираюся відвідати обитель Святої Хільди, помолитися в тамтешній каплиці й побачитися з Отилією. Я вже відіслала їй звісточку зі слугою, і вона чекає на мене.
Едгар насупився, не надто втішений почутим.
— Як же так? Я їхав сюди, сподіваючись відвезти тебе з собою. Гронвуд без господині спорожнів, та й Мілдред сумує.
У мене стислося серце. Мілдред, моя маленька пустунка… Але ж вона з Кларою, і дружина Пенди присохла до неї, як до рідної. Хто б міг подумати, що ця легковажна особа виявиться такою чудовою нянькою? Мабуть, це тому, що в неї поки що нема своїх дітей.
Довелося сказати Едгару, що навряд чи я поїду в Гронвуд разом із ним — тим більше, що вже завтра він повинен вирушати в Норідж, щоб супроводити партію коней, куплену тамплієрами. Для Едгара це важлива угода, але й він повинен зрозуміти, що для мене не менш важливо зустрітися з сестрами із обителі Святої Хільди в день поминання цієї великомучениці.
Зрештою ми вирішили, що Едгар переночує в Тауер Вейк, завтра поїде в Норідж, а я вирушу в монастир. І як тільки він скінчить справи, відразу повернеться по мене в обитель.
Про це й багато про що інше ми говорили в залі вежі мало не до сутінок. Ми не бачилися зовсім недовго, але ніяк не могли досхочу насолодитися товариством одне одного. Коли й справді почало смеркати, Труда звеліла подавати трапезу.
Після того, як я призначила її чоловіка Цедріка управителем у Тауер Вейк, Труда знову розквітла. Ходила поважно, вбиралася в дорогі тканини, й навіть її надмірна гладкість почала спадати. І ледь я з’явилася в старій вежі, як вона всі вуха мені протрубила, що добре було б прилаштувати її дочку Ейвоту в Гронвуді.