Я мовчав, обмірковуючи ситуацію.
Комтур вів далі. Ще вчора Генріх був бадьорий і сповнений сили, полював у лісах біля Руана, незважаючи на дощ і негоду. Його почт остаточно виснажився, та ніхто не смів нарікати, коли доводилося розбивати черговий наметовий табір серед хащі. Але вчора король повелів усім зібратися в Ліон-ла-Форт і перебував у чудовому настрої, задоволений вдалим полюванням. За вечерею він звелів подати улюблену страву — зварених у вині міног, і це було досить необачно, адже травлення короля останнім часом тривожило лікарів і вони прописали йому найжорстокішу дієту. Але повелінню Генріха ніхто не насмілився суперечити.
— Уже години за дві Генріх відчув себе кепсько, — розповідав комтур. — А до ранку довелося викликати лікаря. Коли ж у короля почалася шлункова кровотеча, Роберт Глочестер, який перебував при батькові, поквапився послати по єпископа Хагона, щоб той сповідав і причастив його величність.
Отже, Генріх Боклерк умирав. Могутній государ, який прийшов до влади всупереч закону, але показав себе неабияким правителем, залишав нас. Що тепер буде? Але тої миті я найменше був схильний міркувати про те, які зміни грядуть і як вирішиться питання з престолонаслідуванням. Мене хвилювало інше. Чи має сенс повідомляти зараз королю про обставини смерті моєї дружини? І як вирішиться доля Гіти при його спадкоємці чи спадкоємиці? Як довго Гуго Бігод зможе шантажувати мене?
У кожному разі належало поквапитися, і я вирушив до Ліон-ла-Форт, королівського мисливського замку за двадцять миль від Руана.
Добиратися туди довелося під дощем, який не припинявся, дорога петляла серед могутніх дубів і лощин, порослих папороттю. Ліон-ла-Форт виявився не замком, яким він мені уявлявся, а звичайним міцним дерев’яним будинком, причому, вочевидь не пристосованим, щоб прийняти всіх, хто з’їхався туди, коли стало відомо, що король на смертному одрі. У приворітні, під накриттями стаєнь, та й навколо розведених на просторому подвір’ї вогнищ юрмилася величезна кількість людей усіх звань і станів. Уже смеркло, коли я кинув слузі повід коня та йшов по розкислій від дощу землі й мене проводжала безліч поглядів з-під намоклих каптурів. Хтось промовив:
— Прибув граф Норфолк, зять короля. Невже в Англії вже знають про те, що трапилося?
У Англії про це не знали. Але тої миті це не змусило мене замислитися. Мене провели в опочивальню. Важке повітря було просочене нудотними випарами, Генріх Боклерк лежав на широкому ложі під білими кожухами, й важко було впізнати в цьому вмить висохлому, жовтому, як осінній листок, чоловікові з запалими очима грізного владику Англії, Нормандії та Уельсу.
Слуга тільки-но забрав таз із кривавим блювотинням. Генріх відкинувся на подушки, погляд його блукав, ні на кому не зупиняючись.
У опочивальні були всі вищі вельможі й побічні сини монарха. Над королем застиг із розп’яттям у руці єпископ Хагон Руанский, насилу приховуючи бридливість, незважаючи на те, що він давав останнє напуття вмираючому. До мене долинули його неголосні слова:
— In manys tuas Domine…[34]
Король безгучно ворушив губами, й незрозуміло було, чи повторює він молитву, а чи душа його вже блукає в невідомих краях.
Роберт Глочестер узяв мене під руку.
— Добре, що ви приїхали, Едгаре. Необхідно, щоб тут було якнайбільше своїх, коли король виявить останню волю й назве спадкоємця престолу.
Він назвав мене «своїм», хоча я ніколи не був його людиною. Щоправда, ми й не ворогували. І з того, як він тримався, я зрозумів, що Глочестер ще нічого не знає про загибель сестри.
Нарешті король зупинив каламутний погляд на мені.
— Норфолк… А Бертрада?
Він дивився вже не на мене, а на щось за моєю спиною. Я озирнувся — на стіні з колод над дверима висів темно-золотавий гобелен, колись витканий моєю дружиною. Я повернувся до короля, усвідомлюючи, що зараз не зважуся нічого сказати, — і побачив Гуго Бігода. У гаптованій гербами Англії та Нормандії котті він стояв у головах королівського ложа. Погляд його не виражав нічого.
Король застогнав. Погляд його не відривався від гобелена. Навколо очей залягли кола — тінь смерті.
— Господи, — простогнав Генріх, — змилуйся наді мною! Пам’ятай страждання людини, а не діяння… які…
Він стис зуби, піт струменів по його обличчі, рясно змочував сиве, миттю поріділе волосся. Раптом почався новий напад кривавої блювоти.
Єпископ відступив, і біля Генріха залишилися тільки лікарі. Глочестер відвів мене в куток.