— Логічно.
— А якщо логічно, то йди, чоловіче, спокійно обідати і дивися в чотири ока. Бо це єдине, що може нам допомогти.
— Але ж і ти не обідав.
— Пусте… Покоївка принесе в кімнату.
За обідом хазяйка відрекомендувала нового мешканця пансіону:
— Гер Руперт Кленк, панове. Комерсант із Дрездена.
Як на комерсанта, гер Кленк був надто підтягнутий, і Віллі Бут подумав, що він, навіть не знаючи, хто такий насправді цей «комерсант», все одно впізнав би в ньому військового.
Крейцберга посадили на місце фрау Шмербрюхен, якраз навпроти Віллі. Як і сподівався Бут, гауптштурмфюрер до нього забалакав. Почав із стандартних у таких випадках фраз про погоду, відпочинок, моціони й теренкури.
Віллі охоче відповідав гауптштурмфюрерові, йдучи назустріч його погано прихованому прагненню одразу мало не заприятелювати.
Дізнавшись, що після обіду Віллі майже щодня ходить у сусіднє селище («Три кілометри туди, три назад — чудовий моціон, гер Кленк, до того ж під час цих прогулянок я обмірковую сюжети своїх творів»), Крейцберг попросив показати йому дорогу.
— Звичайно, я не набридатиму вам своїм товариством надалі — застерігся, — бо, певне, творчий процес потребує усамітнення.
Бут завважив у цих словах ледь помітну іронію і подумав, що з гауптштурмфюрера Крейцберга ніколи не вийде справжнього розвідника. Зрештою, який взагалі з нього розвідник — звичайнісінький різник.
Перш ніж погодитися з пропозицією Крейцберга, Віллі трохи подумав: дорога до селища пустельна, весь час петляє над прірвою, і якщо гауптштурмфюрер захоче прибрати його… Віллі стало лячно, та одразу опанував себе: Крейцберг не зважиться на це сьогодні — побоїться швейцарської поліції.
— Із задоволенням покажу дорогу, — мовив, — та не знаю, чи сподобається вам моє товариство: я ходжу повільно — шість кілометрів за півтори години…
— О-о, це саме для мене! — заусміхався Крейцберг. — Бо серце останнім часом не зовсім…
Віллі ковзнув поглядом по його біцепсах, що вгадувалися навіть під вільного крою піджаком, і знову ляк на мить закрався йому в душу: він не з слабосилих, та з Крейцбергом буде не так-то легко впоратися.
Бут взув туристські черевики на товстій підошві й про всяк випадок поклав пістолет у зовнішню кишеню плаща.
Крейцберг ішов, застромивши руки до кишень: Віллі намагався триматися весь час на півкроку позаду й попід горою, навислою над дорогою, — далі від лівого обривистого краю. Крейцберг весь час голосно вихваляв краєвиди, які розстелялися за кожним закрутом. Віллі лише підтакував і полегшено зітхнув, коли, нарешті, за одним з поворотів побачив селище. Сподівався, що гауптштурмфюрер відстане од нього, й недвозначно натякнув на це, торкнувшись пальцями крисів капелюха й подякувавши за приємне товариство, та Крейцберг повернув назад разом із ним, розпитуючи, чи є ще дороги до селища і куди вони ведуть.
Бут насторожився: навіщо Крейцбергові знати це? Певно ж, запитує не із звичайної туристської цікавості.
Розповів, що з селища можна дістатися бруківкою, — всього кілометра півтора, не більше, — на асфальтоване шосе, яке з'єднує Цюріх з Давосом, і побачив, що це повідомлення потішило гауптштурмфюрера. Не треба було великого розуму для висновку — Крейцберг спробує саме на цій безлюдній гірській дорозі розправитися з ним. Нема нічого простішого: разом із своїми помічниками наздоганяє на машині, пропонує підвезти чи вигадав щось інше, впихає в автомобіль і…
А коли зчиняєш галас, беруть тебе ніжно під руки, підводять до краю урвища, і летиш ти із стометрової височини, б'ючись об гострі прискалки.
Вони повернулися до пансіону. Віллі протупотів під Дюбюелевими дверима й щось голосно сказав покоївці — давав знати, що з ним усе гаразд і що ввечері вони зустрінуться. Замкнувшися, швидко переодягнувся й визирнув у вікно, що виходило на подвір'я пансіону. Наймаючи ці кімнати, Віллі погодився на всі умови хазяйки, а вона запросила недешево, натякнувши, що покої подобались неодруженим, особливо таким молодим і гарним, як пан Бут. Річ у тім, що в другій кімнаті були ще одні двері — на сходи; ними можна було спуститись у двір, брама якого виходила на сусідню вулицю. Хазяйка, посміхнувшись, пояснила, що за невеличку додаткову платню вона може забезпечити пана Бута ключем від хвіртки в брамі, і Віллі негайно погодився, також лукаво посміхнувшись: нехай ця стара пройда і справді думає, ніби другий хід йому потрібний для любовних пригод.