Творчий метод Зола оформлявся як бойова антитеза до тодішнього стану речей у літературі, і, можливо, цим у значній мірі пояснюються окремі непотрібні крайнощі теорії натуралізму.
Портрет Золя, з сірим буденним обличчям звичайного буржуа, з неохайною посивілою борідкою, старовинним пенсне на шнурочку і якимось безнадійно сумним виразом очей, що його найчастіше вміщують у творах письменника або в працях про нього, на диво мало відповідає духовному темпераменту цього літератора-бійця. Сам Золя дуже часто скаржився на свою надміру запальну вдачу і нестриману гарячність у полеміці. Один з кращих знавців Золя у Франції, автор цікавої романізованої біографії «Добридень, Емілю Золя!» Арман Лану постійно наголошує у видатного романіста риси мужності, самобутності, незламної принциповості, емоціональності. «Золя — найбільший лірик епохи», — твердить Лану.
Внутрішній запал автора «Ругон-Макарів» виявляється передусім у його громадських поглядах і у виробленій ним войовничій естетиці. «Золя — сіяч бур» — назвав свою працю про нього Жал Фревіль[1].
Про життя Золя існують різні думки. Для одних він тільки «літературний віл», чудо працездатності, а його героїчна участь у справі Дрейфуса — непередбачений, випадок. Інші вважають Еміля Золя «невтомним робітником табору справедливості», діяльність якого становить етап у розвитку прогресивної думки кращої частини французької інтелігенції XIX ст. Мають рацію, звичайно, останні. Біографія Золя, крім того часу, коли він виступив із своїм грізним «Я обвинувачую!», справді бідна видатними епізодами. Завжди за найголовніше він уважав свою літературну роботу. Справа тільки в тому, щоб зрозуміти, чого варта була ця робота.
Золя був сином видатної людини. «Життя Франческо Золя (батька письменника. — Т. Я.) було романтичніше за життя його сина», — запевняв Лану. Талановитий інженер, завзятий винахідник, трохи авантурник, італієць з походження, «ліберал, карбонарій і франкмасон», батько Еміля, за виразом того ж дослідника, це — «чудовий тип стендалівської одержимої людини, пристрасної й поривчастої». А його син — «новий Растіньяк», «дитя злиднів і необхідності». При всій пошані до праці Лану, порівняння з Растіньяком треба відкинути, бо Золя ніколи не торгував своїми переконаннями. Натомість про вплив нужденного й тяжкого життя письменника на його погляди слід сказати неодмінно.
Це особливо стосується до початкового періоду його біографії. Хрестоматійно відомі факти злидарської юності Золя. Еміль утрачає свого енергійного батька, не досягши ще семи років. Вони жили тоді у невеличкому південному місті Ексі, де за сміливим проектом Ф. Золя мав будуватися громадський канал. Осиротіла сім’я видатного інженера відразу почала бідувати, переслідувана місцевими лихварями, виснажена судовими позовами. З вигідного будинку в центрі перебралися на околицю, оселилися серед нужденних ремісників і поденників. Вісімнадцяти років Еміль переїздить до столиці на кошти від продажу меблів у Ексі. Він двічі провалюється на бакалаврських іспитах і, як це не дивно, дістає «нуль» саме з літератури та мови. Деякий час працює клерком у доках. Без кінця міняє одну злиденну мансарду на іншу, відповідно до своїх коштів. Як писав у той час Золя своїм друзям у Екс, його «турбує шлунок і майбутнє». Золя голодує і мерзне. Закоханий у літературі він мусить відмовитися від абонементу в читальному залі. Часом, віддавши у заклад верхній одяг, він по кілька день залишається в ліжку, годуючися черствим хлібом. Майбутній приятель Золя Гі де Мопассан розповідав: «Золя тоді частіше ходив до ломбарду, ніж до ресторану».