Однак програма так званого «експериментального роману», запропонована самим Золя, була теж багато в чому хибною і до того ж у її буквальному формулюванні нездійсненною. Він рекомендував механічно використовувати в літературній практиці методику «точних наук», маючи на увазі зокрема працю знаменитого тоді лікаря Клода Бернара — «Вступ до експериментальної медицини». Ідучи за Клодом Бернаром, говорив Золя, письменник може, взявши персонаж, умовно наділений певними фізіологічними завдатками, у власній уяві переносити його в якісно відмінні середовища і, йдучи за логікою наукової теорії, сміливо фіксувати на папері зміни, які повинні зайти в характері і поведінці героя. Таке «наукове дослідження» «людського механізму» доведене було до абсурду в ранньому романі Золя «Тереза Ракен» (1867), за епіграф до якого правила цитата з Тена: «Порок і доброчинність такі ж продукти, як цукор і купорос».
Та справедливість вимагає відзначити, що в своєму завершеному вигляді (1880–1881) естетична теорія Золя все ж таки зберігала властивий цьому авторові хай тут утопічний, але палкий громадянський пафос. Так, на його думку, «наукова» озброєність мала надати письменникові ваги політичного діяча. А практика «експериментального роману», в якому аналізуватимуться найпотворніші явища життя, повинна була показати шляхи до їх виправлення через «зміну оточення» і в такий спосіб «впорядкувати життя й суспільство», «розв’язати всі проблеми соціалізму».
Одним з найбільших теоретичних захоплень Золя була також проблема спадковості, що стояла тоді в центрі природознавчих дискусій. Причому письменника цікавили якраз найскладніші патологічні прояви спадковості, що найвиразніше підкреслювали «фізіологічну» детермінованість людини.
Заглиблення Золя в «науковий» аналіз фізіологічних і суспільних патологій часом був надто разючим і відштовхуючим, що викликало не лише злісні нарікання з боку фарисейської буржуазії, а й незадоволення друзів. Після появи кожного майже нового тому «Ругон-Макарів» у реакційній критиці чулися все голосніші вигуки: «Золя — порнограф», «Золя — свиня», «убивця душі»… У зв’язку з публікацією роману «Земля» (1887) група літераторів, що до того називали себе прибічниками Золя (п. Маргерит, А. Декав, Ж. Роні та ін.), виступила з так званим «Маніфестом п’яти», обвинувачуючи знаменитого «романіста в тому, що він начебто цілком поринув у зображення непристойностей, у перебільшене змалювання тваринних інстинктів людини. Та слушність має знову Лану, коли називав Золя «гуроном Екса» (натяк на подібність до героя повісті Вольтера «Простодушний»), інакше кажучи, щирою й чистою людиною, яка взяла на себе тяжкий обов’язок справедливої критики людських вад, породжених хибами суспільства.
Задум створити тематично об’єднаний цикл романів під назвою «Ругон-Макари» (до речі, цю назву знайдено було не відразу) виник у Золя 1868 року, якраз після написання «Терези Ракен», недоліки якої автор частково розумів і сам. Практично серія мала компонуватися в такий спосіб. Головна дійова особа — сім’я. Кожний з членів цієї сім’ї наділений індивідуальними рисами. Та всі її представники якось пов’язані між собою ознаками спадковості і підвладні впливові історичної доби, позначеної розгнузданою жадобою насолод, жагою честолюбства. Згідно з своєю матеріальною забезпеченістю, професією і особистою вдачею вони опиняються у різних верствах суспільства і відповідно там себе виявляють. Таким чином мало бути реалізоване основне завдання автора — об’єктивний показ взаємодії людини і оточення.
Золя намагався працювати як учений. Цілі дні він проводив у Національній бібліотеці Парижа, вивчаючи різноманітні довідники з питань психології, історії, природознавства та медицини. З метою зібрати «людські документи», що письменник-натураліст вважав однією з найважливіших складових частин свого методу, Золя відвідував місцевості, де мала розгортатися дія його романів, знайомився з професіями, що їх мали представляти персонажі (спускався в шахту для роману про гірників — «Жерміналь», їздив на паровозі для роману про залізничників «Людина-звір» тощо), придивлявся до звичаїв, вбрання і манер людей різних станів і занять, прислухався до їхньої мови…
Великий інтерес становить своєрідна техніка літературної роботи Золя. Виходячи все з тої ж паралелі між роботою ученого й письменника, Золя заводив окрему дослідницьку «справу» («досьє») на кожний роман. Ця «справа» складалася часом з кількохсот сторінок рукописів, які передували остаточному оформленню твору і мали такі обов’язкові розділи: «Начерк» — тобто тематичний та ідейний ескіз роману; «Персонажі» — характеристики дійових осіб, грунтовно розроблені; «Короткий план» — виклад фабули; «План аналітичний» — аналіз кожного з розділів; «Зарисовки з натури» — різноманітні нотатки, спостереження, фактичні довідки, записи словесних арготизмів і т. д.[2].
2
Вперше рукописи «досьє» Золя, що зберігаються в паризькій Національній бібліотеці і частково в Ексі, були вивчені радянським дослідником М. Д. Ейхенгольцом і проаналізовані в книзі: М. Эйхенгольц. Творческая лаборатория Золя. М., Советский писатель, 1940. Значну кількість цих рукописів той же дослідник опублікував у період 1928–1937 рр. у двадцяти двох томах творів Золя російською мовою (ЗИФ-Гослитиздат-Академия), що виходили за його редакцією. У Франції робота над підготовчими рукописами Золя почалася значно пізніше.