Родич прокрався до рогу, обережненько зиркнув і махнув нам рукою, мовляв: підходьте! Ми так і зробили. Видовище було ще те! Спочатку побачили широченну жіночу дупу в короткій спідниці. Її власниця стояла на колінах і прикипіла оком до щілини в стінці шопи. А оскільки щілина ця була майже над самою землею, то поза склалася — “крім дітей до шістнадцяти років”.
На обличчі мого братика чітко прочиталася боротьба між щирими намірами і службовим обов’язком. Спочатку він прицілився з пістолета в “п’яту точку”, а потім зітхнув і бабахнув у повітря.
З вулиці почулися крики:
— Уби-и-или! Шериф бандита застрелив!
І одразу ж — могутній Василів баритон:
— Ану, стояти всім, де стояли! Бо як дзизну-шваркну оцим дишлом, то й вуха повідпадають, і шнурки розв’яжуться!
Павло з Шерифом витягли зомлілу від переляку баришню з-за хлівчика, похлюпали на неї водичкою з відра і оголосили:
— Отак буде з усіма, хто заважатиме слідству! Котрі її родичі — можуть забрати. Протокола писати будемо? — Не будемо. — Добре, не будемо.
На цьому смішки закінчилися. Всі терпляче і без галасу дочекалися міліції з району, після чого нам із Павлом, нарешті, дозволили увійти до хлівчика. Я тільки на мить зиркнула — і потім мені це з місяць снилося. Бідолашний Сорока, як з’ясувалось, і справді провисів у зашморгу кілька днів.
Коли районні хлопці зробили все, що їм належало, а ми — порозписувалися там, де нам показали, їхній старший “втішив” мого родича:
— Забігати наперед не буду, але по-моєму це класичне самогубство. Він у вас пив?
— Ну, не так, як Петя Гітлер, але останнім часом прикладався.
— От бачите, не знаю, як у вашому селі, але по району на тверезу голову вже ніхто не вішається. Такі часи…
— У наших Великих Колодах досі взагалі ніхто не вішався.
— Ну, вважайте, пощастило. То ви вже тут самі оформлюйте, здавайте. Експертизу вам пришлють. А ми поїхали.
— Далеко?
— На трасу. Банду ловити.
— Яку банду? — здивувався мій Шериф. — В орієнтировці ж нічого не було.
— Службова таємниця. Якісь, розумієш, дотепники, що вигадали? Вночі знімають на трасі шлагбаум і напис “об’їзд”. Машини летять, не гальмуючи, до першої ями. Ну, а там — крики, ґвалт! І тиша навкруги. Водій розуміє, в яку він халепу вскочив, іде до повороту, щоб когось перепинити і підмогу викликати, а тим часом оці невідомі вискакують з кущів, за п’ять хвилин чистять салон і багажник — і тільки їх бачили!
— Багато епізодів? — поцікавився родич.
Старший з району чомусь знітився.
— Зареєстрували ми, власне, один. Їхало таке цабе з обласної адміністрації. Ну, не скажеш же йому, що сам винен, нічого було гав ловити. Начальство! А до речі, у ваших Колодах ніхто не пропонував водіям новеньку магнітолу купити? Стерео…
— Та наче ні.
— То якщо того… то ви сигнальте. У нас сьогодні яке число?.. Двадцять дев’яте? То добре, можеш закрити справу наступним кварталом, бо в цьому один повішений у нас уже є.
— А хто це?
— Із Зозова дядько. Хотів тещу налякати, по п’яному ділу. Вчепив зашморга, поставив табуретку за столом, щоб з дверей не було видно. Виліз, голову встромив, очі заплющив, язика висолопив. Схоже вийшло, навіть дуже. Бо теща заверещала — і бабах! — на підлогу. А він, придурок, смиконувся до неї — і все. Забув, що зашморга по-справжньому прив’язав. Жінка прийшла — матір з інсультом, а чоловік уже холодний. Жартики! Ну, добре, ми поїхали.
І поїхали. А ми лишилися.
Щоб ви знали, Сорока — то не прізвисько, а прізвище. Хоча покійного ще зі школи ніхто на ім’я не називав. Бо він і справді на ту птицю був схожий: маленький, вертлявий, писклявий. Тільки його й чути.
А те, що не одразу кинулися, де Сорока всі ці дні пропадав, так на те причина була. Поминальні дні. От Сорочиха і вибралася до родичів у сусідню область, та й загостювала. Продавщиці з кіоску, котрий Сорока на перехресті тримав, — ще ті хвойди. Приходили вранці на роботу, як хазяїна нема, півгодини покрутяться — і драла. А у баби Софи на обійсті, крім діда Андрія, законного її, теж нікого не було. Бо дочка з Зятем цілий день у генделику, а баба Софа коло воріт чатує, то що їй той хлівчик, який, до речі, не на їхній землі. А тут — дід подибав шукати курку, котра занадилася десь у кущах нестися — от і зазирнув… На свою голову. Бо його мій родич, про всяк випадок, у капезе зачинив, аби дід розголосу не наробив. Та й забув про це. А старий теж — перечитав усі газети й журнали, що йому залишили, приліг на койку і задрімав. Уже ввечері, коли прокинувся і зголоднів, почав у двері калатати. Слава Богу, що не серед ночі.
За клопотами через пару днів я якось і думати про цю історію перестала. Коли заявляється до нас увечері братик, сідає посеред кухні на табуретку і отак, без “драстуйте вам”, починає:
— Ні, ото вже як не щастить, то не щастить. Хоч плач.
— Братику, — кажу йому, — тобі в школі Валентина Спиридонівна за ліричні відступи в творах оцінку знижувала?
— Навпаки — підвищувала!
— То це ти тепер нас дістаєш своєю освіченістю? Що таке? Кажи по-людському.
— Так оця справа з Сорокою… Не тим боком повернулася.
— А чого раптом? Отой старший із району казав же — класичне самогубство. Головне — статистику не псувати. Закрити наступним кварталом. То чого ж ти?
— Бачиш, сестричко, не скажу, що з легким серцем, бо все ж таки земляк, але всю цю справу закривати я почав без особливих переживань. Тим більше, що експертизу надіслали швиденько, не тягли. Видимих слідів насильства на тілі покійника не виявили, окрім помірної дози алкоголю, в крові нічого не зайвого. І взагалі — картина така, що на той світ Сорока сам полетів, без сторонньої допомоги.
— Я так тебе зрозуміла, що ніхто бідолаху не впоїв до гикавки, щоб у зашморг встромити, і по голові попередньо не дав.
— Саме так.
— Так чого тобі до повного щастя не вистачає? Посмертної записки?
— Не завадило б, але це не обов’язково. Мотиву немає.
— А по-людському можна?
— От чого він у зашморг поліз, ти мені не скажеш?
А й справді — чого? Через горілку? Дурня… В нашому селі всі потрохи вживають, і він не більше інших. Дружина задовбала? Ну, сварилися, бувало, але, знову ж таки, хто з нас у сімейному житті — янгол? Навіть я на свого Павла часом цитькаю, щоб не наврочила якась сатана. Тещу надумав полякати? Так у нього теща вже давно померла. І не так він уже її любив, щоб скучити…
— Що, сестричко, мовчиш?
— Думаю.
— От і я так. Думаю з ранку до вечора. Боргів Сорока не мав, державними секретами не торгував, бо хто б йому довірив ті секрети. Рекет на нього не наїжджав, що там з його кіоску візьмеш? Зауваж: про те, що ця точка кілька днів зачинена, згадали тільки тоді, коли його мертвим знайшли. Он Зятя теща на півгодини пізніше розбудить — вже черга під генделиком.
— Так якого ж він…
— От із цим я до тебе й прийшов.
— Ну, раз із цим прийшов, то скидай для початку кашкета і застібни кобуру. А то он — племіннички вже позирають ласим оком, як у дядька пістолет потягти і постріляти десь понад річкою.
— Тобі жарти, а мені справу перекваліфікували.
— А це як?
— А так, що до вчорашнього дня йшлося про невмотивоване самогубство, а від сьогодні — про вбивство. Ймовірно — з ревнощів.
— Свят, свят, свят! Це хто ж таку дурню нагородив?
— Не дурню, а нову версію, згідно заяви потерпілої сторони.
— Братику, всім ти хороший, крім одного. Як тільки починаєш хвилюватися, так середня школа міліції з тебе пре. Це що — Сорока з того світу заяву написав? Він же у нас потерпілий.
— Даремно насміхаєшся. Вдова його, Сорочиха. Як тільки від родичів примчала, так одразу й заголосила: знаю, мовляв, хто його у зашморг запхав!
— І хто?
— Не повіриш — на Зятя бочку котить.