— Парубче, — сказав він.
І змовк, щоб набрати повітря.
— Парубче! Дуже дивуюся, почувши від вас таке, що зовсім не личить молодим людям. Ви б посоромилися! Перед вами стоїть — знаєте хто? Сакаріас Ґабрієльссон. Чували про такого? Очевидно, що ні. Якби ви мали хоч дрібку життєвого досвіду, то знали б мене. Я пройшов усіма найважливішими шляхами в північних країнах. Задовго перед тим, як ви народились, я міряв ногами дороги Німеччини, Голландії, Бельгії, Франції та Іспанії! У наших колах моє ім’я вимовляють із пошаною. Я не голодранець. По моїй одежині бачите, що я ніякий не голодранець. Маю на собі чистий комірець, а у вузлику — ще один. Правда, так сталося, що черевики трохи втратили форму, але це дурниця. Пальто тепле, без дірок та латок — я випрошую тільки у високопоставлених осіб. Ось це, що на мені, носив камергер — поміщик. Я не п’ю, а якщо й курю, то тільки тоді, коли трапиться хороша сигара. А тут нагодилися ви й питаєте…
— Припиніть цю балаканину, — вступив у річ юнак. — Не розумію, про що мова. Ви ж волочитесь, як і я, ото й усе!
Бліде лице злегка зашарілося, Свен придушував, душив у собі лють і добирав підхожі слова. Либонь, вважав, що не варто лаяти такого старого чоловіка. Зрештою, зайва вся ця морока. Різко відвернувшись, він рушив — навпростець.
Та Сакаріас пішов назирці.
— Невже не розумієте, — дорікнув він, — що ви образили мене?
— Ет, теревені-вені! — відказав Свен, навіть не повернувши голови до нього.
— Чи можу докинути ще слівце?
Юнак спинився.
— То кажіть. Не хочеться мені стриміти отут півдня.
— Ми можемо йти далі, мені все одно куди, — трохи жвавіше, цілком приязно сказав Сакаріас. — Мушу побалакати з вами, трохи вас надоумити й напутити. Ви молодий та ранній. Тому-то й не серджуся. Хоча я… та годі… Не цікавить мене, куди ви простуєте. Йдете світ за очі, і я завжди так робив. Незадовго будемо в містечку. Знаю його. Дістанемо там харч і переночуємо, якщо не помиляюся.
Свен ще глибше засунув руки в кишені й втягнув голову в плечі. Він трохи змерз. Надто втомлений, несила пускатися кудись далеко. Надто втомлений, несила носити в собі злість.
— Знаєте, — повів далі старий, — я повинен сказати, що молодь змінилася. Шукати роботу! Поруч вас іде чоловік, який ніколи не шукав її. Замолоду вирушивши в мандри, я мав заповітну мрію — аби тільки не довелося це робити. І ні разу в житті не довелося.
— Та ви тоді не при своєму розумі були, — буркнув Свен. — Якби ж то знайшлася робота!
Сакаріас нахилився до нього.
— Як ви сказали? Не при своєму розумі? Ось що вам скажу: послухайте досвідченого чоловіка. Для мене це справа чести — не шукати ярма. Я прожив, вижив і був вільний!
— Ви жили в зовсім інший час.
Сакаріас хотів був стати на місці й зробити один із своїх знаменитих жестів, але передумав, бо Свен і далі йшов, не дивлячись на супутника. Якийсь час обидва мовчали. Над рівниною повіяло холодом. Мимо прогуркотіла вантажівка, й молодик підняв руку, але тут же подумав, що не варто, бо ж яка різниця, швидко чи повільно доберешся туди, куди треба. Та хоч куди. Зрештою, шоферові до них було байдуже. «Робота, робота, робота» — стугоніло Свенові у вухах.
— Розумієте, — сказав Сакаріас, — треба цінувати свою свободу. Треба шанувати свою особистість. Якщо вона, звісно, є. У цій країні я одна з особистостей.
— Чую, — мляво відповів Свен.
Не мав бажання зачіпатися зі старим.
Ну а той, сприйнявши млявий тон як ознаку ввічливости, став ще відвертіший. Узяв юнака попід руку, немовби хотів втримати його у своєму світі, а коли заговорив, голос був м’який, вкрадливий, вимагав симпатії.
— Знайте, я — доля.
Свен змовчав, у його вухах стугоніло те саме слово: робота, робота, робота.
— Я — доля, повторив Сакаріас. — Колись я був молодий, як оце ви, і була дівчина… Я її не здобув…
— Ага, — сказав юнак, — це, значить, правдива оповідка з життя?
Сакаріас повернув до нього пелехату борідку.
— Так, правдива оповідь із життя! У цьому можете не сумніватися. Вона була багата, а я бідний.
Свен знизав плечима.
— Угу, про таке вже доводилося читати. Ви її не здобули й надумали повіситися, але не повісились, а тоді…
Однак старий вів далі:
— А тоді я пішов у світи. Було мені тоді вісімнадцять. Я поклявся, що стану вільним птахом, мандрівником і якось прийду до неї додому…
— Сядете там на сходах. Звичайно ж, це буде на Святвечір, ви помрете, дівка поплаче трішки, і ви матимете гарний, чудовий похорон.
Свен бридливо скривився.
Сакаріас схилив голову. Тепер він справді посмутнів.
— Саме так, — відказав він. — А звідки ви знаєте, що саме так і було? Та ви ж дуже хороший хлопець. Я цілком певен, що й у вас була своя історія.
Юнак спинився й, шарпнувши, вивільнив руку. Знову розізлився.
— Припиніть цю дурнувату балачку. Гадаєте, що коли хтось волочиться, то це задля втіхи, га? Чи через якусь дівулю? Тільки не я! Сказав уже вам, що шукаю роботу. Розумієте, га? Будь-яку роботу!
— Ну ось, маєш тобі!
Сакаріас налаштувався до великого жесту. Хотів простягти руки до небес, показати вись і чистоту, позначити вічні путі планет і наголосити на нікчемності земного життя порівняно з такою величчю. Але, раптом відчувши, якою безнадійною буде ця спроба саме тепер, опустив руки.
— Скільки вам років, юний друже?
— Дев’ятнадцять.
— А відколи ви ось так мандруєте?
— Уже два роки.
Свен рушив, Сакаріас за ним. Якщо вже надибав товариство в дорозі, треба його триматись.
— А що ви перед тим робили? — поцікавився він.
— Нічого.
— Нічого?
— Я ніколи не мав справжньої роботи. Був хлопчиком на побігеньках, та облишив це діло.
Славетний волоцюга Сакаріас Ґабрієльссон змовк і задумався. Удвох ішли далі в цій тиші. Старший виглядав показним в ошатному пальті, у цупкому капелюсі, тримався прямо, йшов пружною ходою. Молодший зсутулився, ішов нерівно й хитко. Насунув кепку на лоба, глибоко увіпхав руки в кишені — так глибоко, що, здавалося, ніколи їх не вийме.
Молодь за часів війни
Сьогодні поховали мандрівного торговця Анберга. Принесли багато квітів, виголосили кілька промов, зворушені Улле і я крадькома зиркали один на одного, і ось труна опустилася в яму. Ось і по Анбергу. До відходу мого поїзда ще дві години, тож бакалійник Улле запрошує мене піти до нього й там трохи випити та перекусити.
— Власне, я мав би бути в крамниці, але раз уже ти так здалека сюди приїхав, — пояснює він, — то, як гадаю, можу трохи перепочити. Дора сама впорається з покупцями, хоч, певна річ, сутужно їй доведеться. Субота, знаєш.
Я згідливо киваю: аякже, субота. З хуторів приїжджають селяни, тоді є що робити. Проста справа, нема про що й говорити. Я б радо пройшовся пішки, і Улле, що хотів був підвезти мене, відпускає авто.
— Наступного року, — каже він, — думаю купити авто.
Я прислухаюся до його мови. Чи то наступного року він думатиме, чи вже цього… Штучнувато звучить. Зате сам Улле не штучнуватий. Який є, такий є. Ми йдемо пліч-о-пліч містом. Які є, такі є.
— У тебе велика крамниця, Улле?
— Та ніби. — Він трохи забарився з відповіддю, не хоче показати себе хвальком. — Так, якось воно помалу йде. Невдовзі, до дня святого Миколая, маємо найняти крамарчука. Два в нас уже є та ще ми з Дорою. Сутужно.
Ось це останнє слово часто трапляється в мові мого приятеля, хоч про що там він говорить. Ідучи, пригадую, що Улле вжив його, промовляючи біля могили: життя Юліуса Анберга було сутужне.
— Не вийшло з нього великого злочинця, — кажу я.
— Нє, — відповідає він, розуміючи, кого я маю на увазі. — Як тілько зачєв вандрувати, то ся зробив цілком гинший.
Несподівано Улле переходить на простацьку говірку, і я помічаю, що він відразу ж пожвавішав. Ще б пак, останніми днями раз у раз повторяє ці слова селянам. Як тілько зачєв вандрувати…