Та ні, Фрідлев знову мусить сісти. Гучно балакає, на щоках волога. Ех, був би добрячий пасок, щоб на ньому повіситися. Ніколи я не гадав, що все обернеться проти мене. Зводишся, сідаєш і ніяк не можеш наважитися. Отож, Фабіан…
Фабіан наклав на себе руки. Мав усього тридцять літ. Наш гурт оплатив похорон. Інженер промовив кілька теплих слів про відчай, що розриває серце й несподівано доводить до лиха. Відчай сидить у тілі й душі, він…
Клементина.
Ні, ні. Мокрі щоки. Треба їх витерти.
Фабіан, малий Юганссон і я співали, бувало, в неділю:
Годі було домогтися від малого Юганссона правильної мелодії та слів. Фабіан добре вторував на гармошці, а той співав не в лад. Хоча й мав гарний, чистий голос, адже не пив і не курив…
— Хай мене чорти візьмуть, — гукає Фрідлев, — якщо я тобі прощу, Калле Странд!
Як же воно було?
У Старому Місті один парубійко ткнув мені в жменю таку собі вогнепальну штучку-дрібничку й запросив за неї п’ять крон. «З нею не мусиш близько підходити», — пояснив він. «Ні, парубче, — відказав я. — Невже маєш Фрідлева за якось харцизяку, що причаївся у засідці в кущах, стріляє й промахується? Бери п’ять крон, я від цього не збіднію. А ти, як мені здається, потребуєш доброго харчування. Прибережи цього пугача для своєї бабусі. Придасться, якщо на неї нападуть розбишаки».
«Втім, ні, — сказав я згодом. — Дай сюди цю цяцьку. Візьму її».
«Докинь ще крону за патрони», — попросив він.
«Маєш її. А тепер іди собі», — відповів я.
Ой, придалася б зараз ця пукалка. Усе пішло б швидше й легше. Хай йому чорт. Колись крізь мої руки пройшли сотні кілограмів динаміту, а тепер мушу гинути на шнурку від цукрової голови!
Нізащо не пробачу я тобі, Калле Странд! Нізащо, хай навіть мені ноги повідгнивають, як ото Ісакові Фіну. Захворів, бо був дуже охочий до жінок. Ніколи в житті…
Фрідлев лютує й б’є великим кулаком об стовбур.
Ніколи й нізащо, хай навіть передо мною вигулькне сам диявол із пекла!
А ти, Клементино…
Та ні, довго так не вистою. Треба сісти. Закурити б зараз.
Як же це було?
Я вирушив у дорогу.
Коли це було?
Увечері. А все через Клементину. Я не хотів завдати їй клопоту, заставши якогось клієнта в крамничці. Серед білого дня я можу хіба що сказати все, що думаю, й натовкти тобі мармизу, Калле Странде, нехай навіть на найбільшому стокгольмському майдані. Але Клементину я не міг осоромити, не такий я чоловік.
І ця заряджена штучка обтяжувала мені кишеню. Ідеш, плуганишся. Добираєшся до тої крамнички. Зачинена вона. Коло дверей стоїть Клементина. А тобі ноги підкошуються, це ж бо Клементина. Та ще ота штучка-дрючка… Ходити й тягати такий брухт у кишені… Тут — як з моста у воду, плюсь, та й бувайте здорові. Таж можна ясно висловитися й кулаками повимахувати — ото й скажеш усе, що мав сказати.
Еге ж, ось вона стоїть. Синок вчепився їй за спідницю, а ще один кричить десь там у кімнаті. Чи то вона зблідла, чи то електричне світло дало такий відтінок?
Вона мовчить, а я вітаюся:
— Клементино, це я, Юліус.
— Калле буде вдома не раніш як за годину. Він на зборах, — відказує вона.
Немов боїться зостатися віч-на-віч зі мною.
Я мовчу.
— Прошу зайти, пане Фрідлеве, й присісти, — каже нарешті Клементина.
Заходжу на кухню, дивлюся на цю жінку. Незле вони живуть. Мають їдальню — це колишня Клементинина дівоча кімната. Розкішно накритий стіл, неначе ось-ось почнеться забава. Повно розмаїтого начиння. Отож дивимося одне на одного.
— Я лишень хотів тобі, Клементино, сказати кілька слів, — мовив я.
Вона змовчала, пригорнувши дітей до себе. Тоді обізвалася:
— Ви не взяли з собою вашої жінки, пане Фрідлеве?
«Ого, ну й злючка з тебе», — думаю собі й відповідаю:
— Я прийшов запізно.
Клементина не зрозуміла мене. Важка, незграбна. Мабуть, знову при надії.
— Запізно я прийшов — сюди, — повторюю. Допіру тоді вона вивела малюків в іншу кімнату.
— Калле сказав, — мовить Клементина, — що ви, пане…
— Мене й досі звати Юліусом, — перебиваю її. — Ви, пані, мабуть, забули це ім’я.
— Сказав, що ти влаштував собі життя. Що ти оженився в Норрланді й сидиш у хаті, повній дітлахів.
Ми надовго змовкли.
— Чи це правда, Юліусе? — спитала нарешті вона. Я відрік, що це безсоромна брехня. А коли трохи заспокоївся, сказав, що я писав їй, що заощаджував, що не лакомився на гроші й крамничку її батька. Хотів жити на свої. Разом з нею.
Бачу, Клементина знітилася.
— Калле, — каже вона, — допомагав татові вести листування. Він мастак писати. Брав усі листи й таке інше. А тоді тато захворів. А тоді…
Ото й уся мова. Слабка жінка. Пустилася в плач. А я, чоловік, що побачив світу, побував у Норрланді та Норвегії, сам сльозу пустив. Сиджу. В сусідній кімнаті галасують дітиська, а в мене на душі коти шкребуть. І тут — стукіт у двері.
Входить Калле Странд у пальті з хутряним коміром і з сигарою в зубах. Нівроку розповнів. Привів двох приятелів, таких самих товстунів.
— Йди вже собі, Юліусе, — попросила мене Клементина, коли я звівся на весь зріст. Та я ані не гадав іти.
— Послухай-но, Калле, — звертаюся до нього. — Стоїш ото в усій своїй пишноті, розкошуєш із сигарами, красуєшся з таким добірним товариством. А чи пам’ятаєш такого злидаря, як я? Га? Вернувся я додому, щоб нагадати тобі в кількох словах, що було між нами… Еге ж.
А він зблід, а він почервонів, а він сполотнів, а він побуряковів, та як не заверещить:
— Що тут, достобіса, робить цей чолов’яга?!!
Виробив собі такий голос, як в інженера Стульсіуса.
Я випростувався, простягнув руки й не кваплюся йти звідси.
— Ну, то як воно, Калле Странде? — питаю.
— Ось тут зі мною поліцай. Виведе вас, якщо не заберетеся звідси по-доброму! — кричить він. А тоді вже Клементина втрутилася. «Господи Боже! — голосить. — На милість Божу, Юліусе! Ради Бога, Калле!» Стихла й сіла. Запала тиша.
— Не подумай, Калле Странде, — кажу, — що я злякався твого поліцая. Нічим мене не налякаєш. Зарубай собі на носі: за те, що я не розквасив тобі писок, навколішки дякуй Клементині. А я міг би, добре знаєш, розмазати тебе на лемішку. Міг би розпустити руки. Подякуй Клементині й помолися Богу. Не було б тобі поблажок.
Раптом ослабли мені руки. Наче хто їх перебив. Ноги підгинаються, а голова — як та довбня. А той мерзотник Странд так перепудився, коли мене на сльози потягло, що за жінчині плечі сховався.
Тоді Клементина взяла мене за руку.
— Найкраще було б, Юліусе, — тихо й лагідно мовила вона, — якби ти таки зараз пішов.
Не могла повестися інакше.
І я пішов.
Ніколи я тобі цього не забуду, Калле Странде.
Час наспів. Як ото висловився Альфред-Клин, осівши без ноги після вибуху динаміту. Мабуть, і Фабіан таке сказав. Що наспів час на цю справу. Закурити б іще.
Аж вуха пухнуть, коли згадаєш оту сигару, що стирчала з рота.
Звівшись, Фрідлев вимацує кишені. Не так добре знає їх, як ті у старому пальті, ношеному ще в Норрланді. Знаходить кілька крихт хліба, дрібку глиці, покриває дно люльки й раз-другий пихкає. І ладнає міцного мотуза. Гілка добряча, сам її попередньо поторсав. Ну ось, маєш.
Час наспів.