— Тео! — Батько гучно постукав у мої двері. — Ти хочеш їсти?
Я підхопився на ноги, сподіваючись, що він не намагатиметься відчинити двері й не переконається, що вони зачинені. Моя кімната була порожньою, як камера у в’язниці, але полиці в шафах були дуже глибокі й розташовані дуже високо, значно вище від рівня батькових очей.
— Я поїду замовити якісь китайські страви. Є побажання?
Чи зрозумів би батько, що це за картина, якби побачив її? Спершу я так не думав — але, подивившись на неї на світлі, побачивши сяйво, яке від неї йшло, збагнув, що будь-який дурень усе зрозумів би.
— Я зараз вийду! — гукнув я, і мій голос прозвучав фальшиво й хрипко.
Я засунув картину в зайву наволочку й заховав під ліжком, перш ніж вибігти з кімнати.
Протягом тих тижнів у Лас-Веґасі, коли ще не почалися заняття в школі, я тинявся на нижньому поверсі з навушниками від айпода у вухах, але з вимкненим звуком і довідався про чимало цікавих фактів. Наприклад, колишня робота мого тата аж ніяк не передбачала стільки відряджень у Чикаго або Фінікс, як він намагався нас переконати. Потай від матері та від мене він протягом кількох місяців літав до Лас-Веґаса, і саме у Веґасі — в азіатському барі в «Белладжіо»[60] — він і Ксандра познайомилися. Вони зустрічалися певний час іще до того, як батько зник із нашого дому, понад рік, як мені здалося. Схоже, вони відзначили свою «річницю» незадовго до того, як загинула моя мати, обідом у «Дельмоніко Стейкгаус» і відвідинами концерту Джона Бон Джові у «Метро Ґолдвін Маєр Ґранд». (Бон Джові! З усіх подій, про які я мріяв розповісти матері, — а їх були тисячі, якщо не мільйони, — мені здавалося жахливим, що вона ніколи не довідається про цей веселий факт.)
Ще про одну річ я довідався після кількох днів перебування в Пустельному Краю: коли Ксандра й мій батько розповідали, що батько «кинув пити», вони мали на увазі, що він відмовився від віскі (яке було його улюбленим напоєм), віддавши перевагу «Короні лайтс»[61] із вікодином[62]. Я був здивований, як часто батько показував Ксандрі знак перемоги — пальці, розставлені буквою V, — у найневідповідніших контекстах, і ця таємниця залишалася б для мене таємницею набагато довше, якби мій батько прямим текстом не попросив у Ксандри вікодин, коли думав, що я його не чую.
Про вікодин я знав тільки те, що через нього одна шалапутна актриса, яка подобалася мені, завжди засвічувалася для жовтої преси, вивалюючись зі свого «мерседеса» тоді, коли її переслідував поліційний автомобіль. Через кілька днів я натрапив на пластиковий пакетик, у якому було близько трьохсот таблеток, вони лежали біля пляшечки з татовою «Пропецією» — ліками проти облисіння — і стосу неоплачених рахунків. Ксандра швидко схопила їх і вкинула у сумочку.
— Що це таке? — запитав я.
— Вітаміни.
— А чому вони лежали ось так, у пакетику?
— Мені їх дав один культурист, у мене на роботі.
Дивовижним було те — і це був іще один факт, який би я залюбки обговорив зі своєю матір’ю, — що мій новий обдовбаний батько був набагато приємнішим і передбачуванішим товаришем, аніж батько колишній. Коли мій батько пив, він перетворювався на клубок нервів — непередбачувані жарти й агресивні виплески енергії до тієї миті, коли він відключався; а коли він припиняв пити, то був іще гірший. Він мчав по хіднику кроків на десять попереду моєї матері та мене, розмовляючи сам до себе й ляскаючи по кишенях піджака, ніби збирався вихопити пістолет. Він приносив додому речі, які нам не подобались і які ми не могли собі дозволити (наприклад, купував мамі, яка ненавиділа високі підбори, черевики з крокодилячої шкіри фірми «Маноло», не дбаючи про правильний розмір). Він приносив додому пачки паперів зі свого офісу й сидів після півночі, п’ючи каву з льодом і вистукуючи цифри на калькуляторі, й піт струменів по його обличчю, наче він щойно пробіг сорок хвилин на біговому тренажері. Або він збирався на якусь вечірку в Брукліні («Що ти хочеш сказати своїм „може б, я туди не йшов“? Ти думаєш, я мушу сидіти вдома, як паршивий відлюдник?»), а потім, потягши туди мою матір, вилітав звідти через десять хвилин, образивши когось або плюнувши комусь в обличчя.
Його енергія стала інакшою, більш позитивною, коли він перейшов на пігулки. Суміш загальмованості й жвавості, дурна, блазенська якість. Його хода стала розм’яклою. Він більше дрімав, приязно кивав головою, погоджуючись із усім, втрачав нитку своїх аргументів, блукав по кімнаті босий, у напіврозстебнутому халаті. Його весела лайка, звичка ходити неголеним, недбала манера розмовляти з сигаретою в кутику рота створювали враження, ніби він грає якусь роль: крутого хлопця з фільмів у стилі нуар п’ятдесятих років, а може, з фільму «Одинадцять друзів Оушена», лінивого пересиченого гангстера, якому немає чого втрачати. Але навіть за цією недавно набутою ледачістю він зберігав божевільний і наполовину героїчний вигляд шкільного бешкетника, дедалі помітніший у міру того, як насувалась осінь, напіврозламаний, недбалий.