У будинку в Пустельному Краю, де був супердорогий пакет кабельного телебачення, якого мама ніколи собі не дозволила б, він опускав штори, щоб відгородитися від сліпучого світла, сідав перед телевізором, осклілий, як курець опію, й дивився спортивний канал із вимкненим звуком, не цікавлячись жодним конкретним спортом, дивився все, що там показували: крикет, хай-алай[63], бадмінтон, крокет. Повітря було переохолоджене, з затхлим запахом холодильника; батько нерухомо сидів годинами, пускаючи струмінь диму від свого «вайсрою» під стелю, наче димок ладану. У такі хвилини він з однаковим успіхом міг міркувати про те, хто нині лідирує в гольфі, або про Будду, дхарму чи сангху.
Чого я не міг зрозуміти, то це того, чи мій батько має роботу — а якщо має, то що це за робота. Телефон дзвонив безперестанку вдень і вночі. Батько виходив у коридор зі слухавкою, обернувшись до мене спиною, спираючись рукою на стіну й дивлячись на килим під час розмови, щось у його позі в такі хвилини нагадувало тренера після жорсткого матчу. Зазвичай він намагався розмовляти дуже тихо, але навіть якщо він цього не робив, зрозуміти, про що він говорить, було дуже важко: віг, одинична ставка, чи має перевагу фаворит, фору враховуємо — не враховуємо. Він часто залишав дім, не пояснюючи, куди їде, і чимало ночей вони з Ксандрою не ночували вдома.
— Нас часто безкоштовно запрошують до «Метро Ґолдвін Маєр Ґранд», — пояснював він, потираючи очі й відхиляючись на подушки канапи з глибоким зітханням, — і знову я відчував ту роль, яку він грає, вередливого плейбоя походженням із вісімдесятих років, якого часто опановує нудьга. — Сподіваюся, ти нічого не маєш проти. Коли вона працює допізна, нам легше приткнутися десь на Стрипі.
— Що це за розкидані всюди папірці? — якось запитав я Ксандру, коли вона робила собі на кухні дієтичний коктейль.
Мене спантеличували ці друковані картки, які я знаходив у всьому домі: решітки, куди олівцем було вписано одноманітні колонки цифр. Вони мали псевдонауковий вигляд, схожі на ланцюжки ДНК або на шпигунські повідомлення у двійковому коді.
Вона вимкнула блендер, відкинула волосся з очей.
— Ти про що?
— Про скрізь розкидані папірці.
— Бака-ра! — сказала Ксандра, розтягнувши «р» і легенько клацнувши пальцями.
— Он воно що, — сказав я після паузи, хоч ніколи раніше не чув цього слова.
Вона встромила палець у свій напій і облизала його.
— Ми часто ходимо грати в бакара в «Метро Ґолдвін Маєр Ґранд», — сказала вона. — Твій батько любить записувати результати своїх ігор.
— А я можу коли-небудь піти туди?
— Ні. Тобто ти міг би, — сказала вона, ніби я запитав, чи можна поїхати на канікули в якусь нестабільну ісламську державу. — Ось тільки вони, як правило, не пускають дітей у казино. Тобі не дозволять навіть дивитися, як ми граємо.
«Невелике лихо», — подумав я. Стояти й дивитися, як батько і Ксандра спускають свої гроші, — така собі розвага. А вголос я сказав:
— Але я думав, у них там тигри, піратські кораблі та інші подібні речі.
— Мабуть, і справді. — Вона потяглася, щоб дістати склянку з полиці, оголивши прямокутник чорно-синіх китайських ієрогліфів між своєю футболкою і низько спущеними джинсами. — Кілька років тому вони намагалися продавати програми «для всієї родини», але в них нічого не вийшло.
Ксандра могла б мені сподобатися за інших обставин. Це десь те саме, що сказати: мені сподобався б хлопець, який мене побив, якби він мене не побив. Вона вперше дала мені зрозуміти, що жінки за сорок років — ті, які не вирізняються великою вродою, — можуть бути сексуальними. Хоч на обличчя вона не була гарною (невеликі круглі очі, приплюснутий маленький ніс, дрібні зуби), проте завжди перебувала у формі, тренувалась, і її руки й ноги були такими блискучими та засмаглими, що здавалися майже вологими, ніби вона намащувала себе багатьма кремами та оліями. Балансуючи на високих підборах, весь час обсмикуючи надто коротку спідничку, вона ходила швидко, трохи нахиляючись уперед, і її хода здавалася дивовижно спокусливою. Щоправда, на якомусь рівні я відчував до неї відразу — мені був огидний її голос із заїканням, її густа й блискуча помада, яку вона зберігала в тюбику з написом «Скло для губ», безліч дірок у її вухах і щербинка між передніми зубами, куди вона любила просовувати кінчик язика, — але в ній було також щось збудливе, палке й брутальне: тваринна сила, властивість муркотіти й підкрадатися, коли вона була не на високих підборах і ходила боса.