Ванільна «кола», ванільна гігієнічна помада, ванільний дієтичний напій, горілка з ваніллю. Приходячи додому з роботи, вона вдягалася, наче матуся, яка грає в теніс і так і напрошується на зґвалтування, у коротку білу спідничку, чіпляла на себе багато золотих прикрас. Навіть її тенісні кросівки були новими й сліпучо-білими. Засмагаючи біля басейну, вона вдягала біле плетене бікіні; спина в неї була широка, але худа, ребра проступали назовні, як у чоловіка без сорочки.
— Непорядок з гардеробом! — сказала вона, коли підвелася з шезлонга, забувши застебнути бюстгальтер, і я побачив, що груди в неї такі самі засмаглі, як і решта тіла.
Вона полюбляла дивитися реаліті-шоу: «Той, хто вижив», «Американський ідол». Любила відвідувати крамниці «Інтермікс» і «Джусі Кутюр». Любила телефонувати своїй подрузі Кортні й «виливати почуття», і більша частина її почуттів, на жаль, стосувалася мене. «Ні, ну ти уявляєш? — я почув, як вона казала по телефону одного дня, коли мого батька не було вдома. — Я на це не підписувалася! Дитина? Здрастуйте!»
— Нічого не скажеш, підкинув він мені геморой, — провадила вона, ліниво вдихаючи дим від «Мальборо лайт» — зупинившись у скляних дверях, які вели до басейну, дивлячись униз на свої щойно нафарбовані нектарно-зеленим лаком нігті на ногах. — Ні, — сказала вона після короткої паузи. — Я не знаю, чи дуже надовго. І що я повинна думати, як він вважає? Я йому не квочка довбана.
Її нарікання були рутинними, не надто роздратованими чи особистими. А проте я собі не уявляв, що повинен зробити, аби їй сподобатися. Раніше я дотримувався думки, що жінці середнього віку подобається, коли ти перебуваєш поблизу й намагаєшся розмовляти з нею, але незабаром зрозумів, що з Ксандрою ліпше не жартувати й не допитуватися, як вона прожила день, коли вона поверталася додому в кепському настрої. Іноді, коли ми були вдома лише вдвох, вона перемикала телик зі спортивної програми й ми сиділи перед екраном, поглинаючи фруктовий салат, і досить мирно дивилися фільми на «Лайфтайм». Та коли вона гнівалася на мене, то холодно відповідала: «Очевидно» майже на все, що я казав, примушуючи мене почуватися йолопом.
— Я щось не можу знайти відкривачку консервів.
— Очевидно.
— Сьогодні має бути місячне затемнення.
— Очевидно.
— Поглянь, із розетки бризкають іскри.
— Очевидно.
Ксандра працювала ночами. Зазвичай вона вибігала з дому десь о пів на четверту дня у своїй спокусливій робочій формі: чорному піджаку, чорних штанях із якоїсь еластичної матерії, що туго обтягувала тіло, її блузка була розстебнута, відкриваючи вкриту ластовинням западинку між грудей. На бейджі, прикріпленому до її піджака, було написано великими літерами КСАНДРА, а нижче Флорида. У Нью-Йорку, коли того вечора ми були в ресторані, вона сказала мені, що намагається торгувати нерухомістю, але насправді вона, як я незабаром довідався, була менеджером у барі під назвою «Ніклз» в одному з казино на Стрипі. Іноді вона приходила додому з пластиковими тарілками наїдків із бару, загорнутих у целофан, фрикадельками або шматочками курки теріякі, які вона й батько їли, сидячи перед телевізором із вимкненим звуком.
Жити з ними було те саме, що жити з сусідами, з якими я не особливо ладнав. Коли вони були вдома, я залишався у своїй кімнаті з зачиненими дверима. А коли вони були відсутні — а так було здебільшого, — я блукав найдальшими закутками дому, намагаючись звикнути до його голизни. У багатьох кімнатах не будо ніяких меблів або майже ніяких, і відкритий простір, незашторена яскравість, суцільний голий килим і паралельні лінії створювали мені враження, що я у відкритому морі.
А проте для мене було великою полегкістю не відчувати себе під постійним спостереженням, ніби виставленим на відкритій сцені, як було в Барбурів. Небо тут мало густий нескінченний синій колір, наче обіцяло якесь дурне блаженство, що його насправді не було. Нікого не хвилювало, що я ніколи не перевдягався й не ходив до психотерапевта. Я міг безтурботно ледарювати, лежати в ліжку протягом цілого ранку, дивитися підряд по п’ять фільмів із Робертом Мітчемом[64], якщо мені так хотілося.