Батько й Ксандра замикали двері до своєї спальні — що було для мене незручним, бо Ксандра тримала там свій лептоп, недосяжний для мене, за винятком того часу, коли вона була вдома й виносила його до вітальні, дозволяючи мені користуватися ним. Блукаючи в домі, коли їх не було, я знайшов кілька рекламних брошур із продажу нерухомості, нові келихи, досі в коробці, купку старих «TV Guide», коробку з книжками в потертих паперових обкладинках: «Твої місячні знаки», «Безпечна пляжна дієта», «Мова жестів у покері» Каро, «Коханці та гравці» Джекі Коллінз.
Будинки навколо нас стояли порожні — сусідів у нас не було. Через п’ять або шість будинків униз, на протилежному боці вулиці, був припаркований старий «понтіак». Він належав стомленій на вигляд жінці з великими цицьками та ріденьким волоссям, яка іноді пізно ввечері стояла боса перед своїм будинком, тримаючи в руці пачку сигарет і розмовляючи по мобільному телефону. Я думав про неї як про Гравця, бо коли я вперше її побачив, на ній була футболка з написом: «Винна гра, а не гравець»[65].
Крім цієї, Гравця, єдиним живим створінням, яке я бачив на нашій вулиці, був череватий чоловік у чорній спортивній сорочці, який у самому кінці Пустельного Краю викочував до бровки тротуару сміттєвий бак, хоч я міг би сказати йому, що сміття з нашої вулиці ніхто не вивозить. Коли його набиралося досить у нашому домі, Ксандра веліла мені прокрадатися з повною торбиною до сміттєзвалища, яке височіло біля недобудованого будинку за двоє дверей від нашого. Ночами, крім нашого будинку й будинку Гравця, на вулиці панувала суцільна темрява. Ми перебували в такій самотині, як діти перших колоністів у преріях Небраски, про яких ми читали в третьому класі, за винятком того, що я не мав ані братів, ані сестер, ані приязних тварин, ані Ма і Та.
Найгіршим досі було для мене опинитися в такій глушині — ані кінотеатрів, ані бібліотек, ані жодної крамниці.
— Тут ходить автобус або щось таке? — запитав я в Ксандри одного вечора, коли вона була на кухні, розгортаючи пластиковий таріль із крильцями та соусом із блакитного сиру.
— Автобус? — перепитала Ксандра, злизуючи з пальця пляму соусу барбекю.
— Хіба ви тут нема громадського транспорту?
— Ні.
— А як же люди пересуваються?
Ксандра відкинула голову вбік.
— На власних автомобілях, — відповіла вона, ніби я був недоумком, який нічого не чув про автомобілі.
Треба згадати про ще одну важливу річ: тут був басейн. У свій перший день я за годину обгорів так, що моя шкіра набула кольору червоної цегли, і я провів безсонну ніч на шкарубких нових простирадлах. Після цього я виходив засмагати, коли сонце вже наближалося до обрію. Сутінки тут були квітчасті й мелодраматичні, великі сполохи оранжевого, малинового та ясно-червоного світла, у стилі кінофільму «Лоуренс Аравійський», а потім відразу западала ніч, наче з виляском зачинялися двері. Ксандрин пес Поппер — який більшу частину дня перебував у будці з коричневого пластику, що стояла на затіненому боці паркану, — бігав понад басейном і гавкав, а я плавав на спині й намагався в безладному розсипі зір виявити ті сузір’я, які знаю: Ліру, Кассіопею, лінію Скорпіона з роздвоєним жалом у хвості, усі знайомі мені з дитинства схеми, під які я засинав під стелею з осяйними зірками в Нью-Йорку, у своїй кімнаті. Тепер, здавалося, холодні й величні, наче божества, що скинули свої маски, вони проломилися крізь дах і випливли на небо, зайнявши місце у своїх справжніх небесних домівках.
Заняття в моїй школі розпочалися на другому тижні серпня. Здалеку оточені парканом довгі будівлі пісочного кольору, сполучені критими переходами, нагадували в’язницю легкого режиму. Та коли я увійшов у двері, то яскраво розмальовані постери та лункі коридори нагадали мені давно знайоме уявлення про школу: штовханина на сходах, гудіння ламп, клас біології з ігуаною в акваріумі завбільшки з фортепіано; коридори з шафками обабіч були мені знайомі, наче в сценах із багаторазово бачених телесеріалів, — і, хоч схожість із моєю колишньою школою була поверхова, на якомусь вищому рівні вона здавалася реальною і втішною.
Друга частина класу просунутого вивчення англійської мови читала «Великі сподівання»[66], а моя — «Волдена»[67]. І я ховався в прохолоду й тишу цієї книжки від палючої бляшаної спеки пустелі. На вранішній перерві (коли нас шикували й виводили надвір, на обгороджене ланцюгом подвір’я біля торговельних автоматів), я знаходив собі найзатіненіший куточок із моєю книжкою в паперовій обкладинці, шукав та підкреслював червоним олівцем особливо привабливі для мене речення: «Велика частина людей живе в стані тихого розпачу», «Стереотипний та неусвідомлений розпач ховається навіть під так званими іграми та розвагами людства». Що написав би Торо про Лас-Веґас: його сяйво, його шум і штовханину, його сміття й повітряні замки, його будівництва та голі фасади?
67
«Волден, або Життя в лісі» — головна книжка американського поета й мислителя Генрі Девіда Торо (1854).