— Трахну тебе в дупу.
— Справді? Російською?
Він засміявся, виставивши сірі зуби, в яких не було нічого американського.
— Українською.
— Я думав, в Україні розмовляють російською мовою.
— Це так. Але залежить від того, про яку частину України йдеться. Ці дві мови не дуже відрізняються. — Він клацнув язиком, закотив очі. — Ну, не дуже сильно. По-різному там називаються числа, дні тижня, деякі слова. Моє ім’я вимовляється інакше українською мовою, але в Північній Америці легше застосовувати російську вимову й говорити Боріс, а не Борис. На Заході всі знають Боріса Єльцина… — Він схилив голову набік. — Боріса Беккера…
— Боріса Баденова…
— Кого? — різко запитав він, ніби я його образив.
— Бульвінкля[68]. Боріса й Наташу.
— О, так. Князя Боріса. «Війна і мир». Мене назвали на його честь. Хоч прізвище князя Боріса Друбецькой, а не те, яке ти назвав[69].
— Тож яка твоя рідна мова? Українська?
Він стенув плечима.
— Можливо, польська, — сказав він, відхиляючись назад на стільці й відкинувши своє темне волосся вбік кивком голови. Його очі були жорсткими й веселими, дуже чорними. — Моя мати була полькою, з Жешува, що біля українського кордону. Російська мова, українська — Україна, як ти знаєш, була частиною Радянського Союзу, тому я розмовляю обома мовами. Можливо, не так часто російською — ця мова більше годиться для того, щоб матюкатись і проклинати. Зі слов’янськими мовами — російською, українською, польською, навіть чеською — досить знати одну з них, щоб розуміти інші. Але тепер мені найлегше розмовляти англійською. Раніше було навпаки.
— Що ти думаєш про Америку?
— Усі тут усміхаються — так широко! Принаймні більшість людей. Ти, можливо, усміхаєшся не так часто. Вони здаються мені такими дурними!
Він був, як і я, єдиною дитиною. Його батько (народжений у Сибіру, українець із Новоаганська) був шахтарем і геологом.
— Велика й важлива робота — він мандрує по всьому світу.
Мати Бориса — друга дружина його батька — померла.
— Моя мати також померла, — сказав я.
Він стенув плечима.
— Вона померла вже бозна-коли, — сказав він. — Вона надто багато пила. Якось уночі напилася, випала з вікна й померла.
— Он як, — сказав я, трохи приголомшений тим, як легко він скинув цей тягар зі своїх плечей.
— Атож, хрінова моя доля, — безтурботно промовив він, визирнувши з вікна.
— Тож яка твоя національність? — запитав я після короткої мовчанки.
— Що?
— Ну якщо твоя мати полька, а батько — українець, а ти народився в Австралії, то ти будеш…
— Індонезійцем, — сказав він зі зловісною посмішкою.
У нього були темні, диявольські, дуже експресивні брови, які смикалися на всі боки, коли він говорив.
— Як це?
— Ну, в паспорті у мене написано, що я українець. Почасти я також громадянин Польщі. Але Індонезія — це та країна, куди я хочу повернутися, — сказав Борис, відкидаючи волосся з очей. — Я хотів би жити в ПНҐ.
— Де?
— В Папуа — Новій Ґвінеї. Це моя улюблена країна з тих, де я жив.
— Нова Ґвінея? Я думав, що вони відрізають людям голови.
— Уже не відрізають. Або відрізають не так багато. Цей браслет звідти, — сказав він, показавши на одну з багатьох чорних шкіряних стрічок на своєму зап’ястку. — Мій друг Бамі зробив його для мене. Він був нашим кухарем.
— Як тобі там жилося?
— Досить непогано, — сказав він, подивившись на мене скоса замисленим, самовдоволеним поглядом. — Я там мав папугу. І ручного гусака. І намагався опанувати серфінг. Але півроку тому мій батько затяг мене в оте паскудне місто на Алясці. На півострів Сьюард, під самим полярним колом. А потім, у середині травня, ми перелетіли на гвинтовому літаку до Фербенкса, а звідти — сюди.
— Ого! — сказав я.
— Там було страшенно нудно, — сказав Борис. — Тонни дохлої риби й поганий Інтернет. Я хотів утекти звідти — і даремно не втік, — докинув він гірко.
— І куди б же ти втік?
— На Нову Ґвінею. Жив би там на пляжі. Слава Богу, ми там жили не всю зиму. Кілька років тому ми були на півночі Канади, в Альберті, в містечку з однією вулицею на річці Пус-Купі. Ніч там тривала від жовтня до березня, робити було ні хера, крім як читати й слухати канадське радіо. Прати білизну возили за п’ятдесят кеме. Та все одно, — він засміявся, — там було набагато краще, ніж в Україні. Просто-таки Маямі-Біч.
— Що тепер робить твій батько?
— Переважно п’є, — кисло відповів Борис.
— Тоді його треба познайомити з моїм.
69
Тут Тео і Борис не порозумілися: Тео говорить про американські анімаційні комікси, а Борис — про роман «Війна і мир».