— Звучить непогано.
Він скривив гримасу.
— У мене весь час боліла голова. Тамтешнє пиво — у Новій Ґвінеї — було дуже погане на смак. А ось це — чудове. У морозильні є також горілка.
Я мало не погодився випити горілки, щоб вразити його, але пригадав про спеку й про повернення додому і сказав:
— Ні, дякую.
Він дзенькнув своєю пляшкою об мою.
— Я з тобою згоден. Сьогодні надто жаркий день, щоб пити спиртне. Май тато п’є так багато, що в нього відмерли нерви в ногах.
— Справді?
— Це називається, — він скривив обличчя, силкуючись пригадати слова, — «периферійна невропатія» (він промовив це як «перифéрійна невропатíя»). У Канаді, в лікарні, йому довелося заново вчитися ходити. Він ставав на ноги й відразу падав на підлогу — кров текла йому з носа, — сміх та й годі.
— Звучить кумедно, — сказав я, пригадуючи той час, коли бачив, як мій батько підповзав навкарачки до холодильника, щоб набрати там льоду.
— Ага. А що п’є твій батько?
— Віскі. Коли п’є. Нині він оголосив, що зав’язує.
— Пхе, — сказав Борис, ніби вже чув це раніше. — І моєму татові слід перейти на віскі — хороше шотландське віскі тут дуже дешеве. Хочеш подивитись на мою кімнату?
Я сподівався побачити щось подібне до моєї кімнати й був здивований, коли він відчинив двері в халабуду, напхану всіляким лахміттям, засмерділу від недопалків «мальборо», завалену книжками, порожніми пляшками з-під пива, попільничками та купами старих рушників і брудного одягу, розкиданого на килимі. На стінах висіли клапті квітчастої тканини — жовтої, зеленої, індиго, яскраво-червоної, а над застеленим матрацом майорів червоний прапор із серпом та молотом. Складалося враження, що радянський космонавт зазнав аварії в джунглях і створив собі притулок зі свого державного прапора та всіляких місцевих тканин, які міг знайти.
— Твоя робота? — запитав я.
— Я збираю все це й запихаю у валізу, — сказав Борис, сівши з розгону на матрац, застелений тканиною безумних кольорів. — Щоб знову розкласти, потрібно хвилин десять, не більше. Ти хочеш подивитися «SOS айсберг»?
— Звичайно.
— Кльове кіно. Я дивився його шість разів. Пам’ятаєш, як вона сідає у свій літак, щоб урятувати їх на крижині?
Але ми так і не подивилися «SOS айсберг» того вечора, мабуть, тому, що не могли перервати розмову на достатній час, щоб спуститися вниз і ввімкнути телевізор. Борис мав життя набагато цікавіше, аніж будь-який хлопець мого віку, з яким мені доводилося зустрічатися. Схоже, він лише зрідка ходив до школи й ці школи були найнижчого сорту. У тій глушині, де працював його батько, часто взагалі не було шкіл.
— Але існують плівки, — сказав він, розхитуючи кухля з пивом і дивлячись одним оком на мене. — І можна складати тести. Але для цього треба бути там, де можна підключитися до Інтернету, а в деяких глухих місцевостях Канади або України такої можливості немає.
— І що ж ти тоді робиш?
Він стенув плечима.
— Багато читаю, що ж іще?
Один учитель у Техасі склав для нього програму навчання в Інтернеті, розповів мені він.
— Але в Аліс-Спрінгс[70] школа мала бути?
Борис засміявся.
— Звичайно, вона там була, — сказав він, відкидаючи з лоба спітніле пасмо волосся. — Але після того, як померла моя мати, ми протягом певного часу жили на Північних Територіях, в Арнемленді, у місті Кармейволлаґ. Місто — це тільки назва. На милі навкруги глушина, трейлери, в яких мешкають шахтарі, й заправка з баром, де продають віскі, пиво та сандвічі. Бар тримав Мік, а його дружину звали, здається, Джуді, якщо не помиляюсь. І я цілими днями, — він зробив великий ковток пива, — дивився з Джуді мило по телику, а ввечері стояв із нею за прилавком, поки мій батько та його команда, що працювала в шахті, напивались. А під час мусонів і телик не працював. Джуді тримала напої в холодильнику, щоб вони не зіпсувалися.
— Як зіпсувалися?
— На них утворювалася пліснява в мокру погоду. Вона утворювалася також на черевиках, на книжках. — Він знизав плечима. — Тоді я не розмовляв так багато, як тепер, бо не знав англійської мови. Я був дуже сором’язливий, сидів завжди сам-один, спілкувався лише із самим собою. Але Джуді розмовляла зі мною, була до мене доброю, хоч я ні фіга не розумів із того, що вона мені казала. Щоранку я приходив до неї, і вона готувала для мене ту саму смачну смаженину. Дощ, дощ і дощ. Прибирання, миття посуду, я допомагав їй також наводити чистоту в барі. Я всюди ходив за нею, як гусеня за гускою. Це чашка, це віник, це стілець, це олівець. Такою була моя школа. По телевізору — «Дюран Дюран» і Бой Джордж, усе англійською мовою. Її улюбленою передачею були «Дочки Маклеода». Ми завжди дивилися цей фільм удвох, і, коли я чогось не розумів, вона пояснювала мені. І ми розмовляли про сестер, і ми плакали, коли Клер загинула в автокатастрофі, і вона казала, що, якби в неї був такий маєток, як у Дроверів, вона забрала б мене туди жити, й ми були там щасливі разом, і всі жінки працювали б на нас, як вони працювали на Маклеодів. Вона була дуже молода й гарна. Кучеряве біляве волосся і блакитні тіні на очах. Чоловік називав її шльондрою й кінською дупою, але мені вона здавалася схожою на Джоді з кінофільму. Протягом усього дня вона розмовляла зі мною й співала мені — пояснювала всі слова, які лунали в музичних автоматах. «Темрява в місті, ніч як жива…» Незабаром я набув неабиякого вміння. Говори англійською мовою, Борисе! Я пам’ятав кілька англійських слів, яких навчився в польській школі, хелло, екск’юз мі, сенк ю вері мач, але через два місяці спілкування з нею я базікав, базікав, базікав! Відтоді я не переставав базікати! Вона завжди була до мене дуже доброю й милою. Хоча щодня виходила на кухню й там гірко плакала, бо ненавиділа Кармейволлаґ.