— А тобі?
— Мені сподобалося. Хоч, зізнаюся тобі, я робив це не дуже вправно. Думаю, в автомобілі було надто тісно.
Щодня ми поверталися додому автобусом. Біля напівдобудованого громадського центру на межі маєтку «Десатойя», де всі двері були замкнені на замок, а пальми повсихали й стали коричневими в діжках, був занедбаний дитячий майданчик, де ми купували газовану воду й розм’яклий шоколад у торговельних автоматах, сідали на гойдалку, курили та розмовляли. Поганий настрій і чорний гумор, які опановували його часто несподівано, змінювалися вибухами веселощів; він міг бути диким і похмурим, міг примусити мене надривати живіт від сміху, й ми завжди мали сказати один одному так багато, що часто втрачали відчуття часу й базікали, доки не ставало зовсім поночі. В Україні він бачив, як депутатові вистрілили в живіт, коли він ішов до своєї машини, — він став свідком тієї події, але не помітив того, хто стріляв, побачив лише, як широкоплечий чоловік у надто вузькому для нього пальті в густій темряві впав навколішки у сніг. Він розповів мені про свою маленьку, накриту бляхою школу в резервації Чіппева в провінції Альберта, проспівав для мене польські колискові пісні («замість домашнього завдання ми в Польщі, як правило, вивчали напам’ять якийсь вірш, або пісню, або навіть молитву, щось таке») і навчив мене матюкатися російською («це тобі справжній мат — із таборів ГУЛагу»). Він розповів також, як в Індонезії його друг кухар Бамі навернув його до ісламу: він перестав їсти свинину, став постити протягом Рамадану, молитись, обернувшись до Мекки, по п’ять разів на день.
— Але я більше не мусульманин, — пояснив він, водячи по пилюці великим пальцем ноги. Ми лежали спинами на каруселі, накатавшись до нудоти. — Нещодавно я від цього відрікся.
— Чому?
— Бо я випиваю.
Це було досить скромним зізнанням. Борис пив пиво не менш часто, аніж інші хлопці пили пепсі, й починав пити відразу, як повертався зі школи.
— Ну то й що? — сказав я. — Кому це треба знати?
Він роздратовано пирхнув.
— Бо не годиться сповідувати віру й не дотримуватися її настанов. Це було б неповагою до ісламу.
— А проте «Борис Аравійський» звучить непогано.
— Пішов ти…
— Ні, серйозно, — сказав я, підвівшись на ліктях. — Ти і справді вірив у все це?
— У що?
— Ти знаєш у що. В Аллаха й Магомета. «Нема Бога, крім Аллаха»?
— Ні, — сказав він трохи сердито. — Для мене іслам був справою політики.
— Як ото для взуттєвого терориста?[71]
Він пирснув сміхом.
— Ні, звичайно. До того ж іслам не навчає насильства.
— А чого ж він тоді навчає?
Він стрибнув із каруселі, подивився на мене пильним поглядом:
— Що ти мав на увазі? Що ти хочеш сказати?
— Не перекручуй! Я поставив тобі запитання.
— Яке?
— Якщо ти навертався то туди, то сюди, то у що ти насправді віриш?
Він упав назад і захихотів, ніби я дав йому можливість уникнути відповіді на це запитання.
— У що я вірю? Та ні в що я не вірю.
— Як? Хочеш сказати, більше не віриш?
— Я хочу сказати, що ніколи не вірив. Ну, хіба що трохи вірю у святу Діву Марію. Але в Аллаха та в Бога? Якщо й вірю, то не дуже.
— Тоді якого біса тобі забаглося стати мусульманином?
— Тому що, — він простяг руки перед собою, як робив завжди, коли розгублювався, — вони такі чудові люди, так гарно ставилися до мене!
— Нормальний початок.
— Авжеж, початок. Вони дали мені арабське ім’я — Бадр аль-Дін. Бадр — це Місяць, воно означає щось подібне до Місяця, сповненого віри, і вони сказали: «Борисе, ти бадр, бо ти світиш усюди, будучи тепер мусульманином, освітлюючи світ своєю релігією, ти сяєш, хоч би куди ти пішов». Мені подобалося бути Бадром. Подобалася мені й тамтешня мечеть. Та будівля вже розвалювалась, уночі зорі просвічували крізь дах, а на даху співали птахи. Старий яванець навчав нас Корану. І вони також годували мене, і були до мене добрими, і дбали про те, щоб я був чистим і носив чистий одяг. Іноді я засинав на своєму молитовному килимку. А на вранішньому намазі, перед світанком, птахи прокидались, і я завжди чув шум їхніх крил!
Хоч його австрало-український акцент, безперечно, звучав дуже дивно, він говорив англійською майже так само вільно, як і я. І враховуючи, як мало він жив в Америці, він був вельми непогано обізнаний з American звичаями та ментальністю. Він постійно зазирав до пошарпаного кишенькового словника (своє ім’я він спочатку недбало написав на обкладинці кирилицею, а потім унизу — дуже акуратно латинськими літерами: BORYS VOLODYMYROVYCH PAVLIKOVSKY), і мені весь час траплялися на очі старі серветки з мережі крамниць «7-Eleven» і клапті паперу зі словами й термінами, які він записував:
71
22 грудня 2001 року британець Річард Рід проніс у своєму черевику бомбу на літак, що виконував рейс Париж — Маямі.