— Чому?
— Так краще, — спокійно сказав Борис. — Повір мені.
Ми з Борисом лежали на підлозі перед телевізором у моєму домі, їли картопляні чіпси, пили горілку й дивилися парад, присвячений Дню подяки. У Нью-Йорку падав сніг. На екрані промайнула ціла низка надувних постатей — Снупі, Рональд Макдональд, Губка Боб, Містер Арахіс, — а трупа гавайських танцюристів у пов’язках на стегнах і солом’яних спідницях виконувала свій номер на Геральд-сквер.
— Не заздрю їм, — сказав Борис. — Об заклад б’юся, що в них там повідмерзали дупи.
— Ага, — сказав я, хоч і не дивився ані на надувні кулі, ані на танцюристів.
Побачивши на телеекрані Гералд-сквер, я відчув себе так, ніби заблукав за мільйони світлових років від Землі й раптом зловив радіосигнали, голоси дикторів та оплески публіки від давно зниклої цивілізації.
— Йолопи. Ну хіба можна так одягатися? Ці дівчата неминуче потраплять до лікарні.
Борис не тільки шалено нарікав на спеку, яка панувала в Лас-Веґасі, він також несхитно вірив у те, що будь-який «холод» спричиняє хвороби: басейни без підігріву, кондиціонери в моєму домі й навіть лід у напоях.
Він перекинувся на спину й подав мені пляшку.
— Ви з матір’ю ходили на цей парад?
— Ні.
— Чому ні? — запитав Борис, кинувши Попперу картопляний чіпс.
— Некультурний, — сказав я українською, запозичивши це слово від нього. — І забагато туристів.
Він запалив сигарету й запропонував іншу мені.
— Сумуєш?
— Трохи, — сказав я, перекинувшись набік, щоб припалити її від сірника.
Я не міг позбутися спогадів про те, як ми святкували День подяки раніше. Його картини виникали й зникали, наче кінокадри, яких я не міг зупинити: мати ходить боса в старих джинсах із дірками на колінах, відкорковує пляшку з вином, наливає для мене імбирного елю в келих для шампанського, викладає на стіл кілька оливок, умикає стереосистему, одягає кольоровий святковий фартух, розгортає грудку індички, яку вона купила для нас у чайнатауні лише для того, щоб зморщити ніс і відсахнутися від запаху: «О, Боже, Тео, вона зіпсувалася, відчини двері для мене», — але сморід аміаку роз’їдає їй очі, і вона, тримаючи зіпсовану індичку якнайдалі від себе, вибігає на пожежні сходи й спускається до сміттєвого бака, а я визираю з вікна й весело зображую блювотні звуки. Ми з’їли скромний обід із консервованого зеленого горошку, консервованої журавлини й коричневого рису з підсмаженим мигдалем. «Наш вегетаріанський соціалістичний День подяки» — називала це мама. Ми нічого особливого не планували, бо в неї на роботі горів якийсь терміновий проект. Вона пообіцяла, що наступного року (в обох у нас боліли животи від сміху; зіпсована індичка вельми розвеселила нас) ми візьмемо напрокат автомобіль і поїдемо до її друга Джеда у Вермонт або замовимо собі обід у якомусь великому ресторані типу «Ґреймерсі Таверн». Проте це майбутнє не відбулося, і я святкував свій алкогольно-чипсовий День подяки з Борисом перед екраном телевізора.
— Що ми їстимемо, Поттере? — запитав Борис, чухаючи живіт.
— Як? Ти голодний?
Він похитав головою: comme ci, comme ça[77]. І спитав мене:
— А ти?
— Не особливо.
Піднебіння в мене було подряпане багатьма чіпсами, а від сигарет нудило.
Несподівано Борис завив від сміху й підвівся на ноги.
— Послухай-но, — сказав він, штовхнувши мене ногою й показуючи на телеекран. — Ти це чув?
— Що?
— Диктора. Він побажав щасливих вакацій своїм дітям, Виродку й Кейсі.
— Ет, облиш.
Борис завжди плутав англійські слова, такі як ці. Іноді його перекручення були кумедними, а іноді просто дратували.
— «Виродок і Кейсі»! Здорово, правда? З Кейсі все гаразд, але назвати власну дитину Виродком на телеекрані?
— Це не те, що він сказав.
— Ну гаразд, ти все знаєш, то що ж усе-таки він сказав?
— Та з якого хера мені знати, що він сказав?
— Тоді чому ти сперечаєшся зі мною? Чому ти завжди переконаний, що знаєш краще? Що за проблема з цією країною? Як такий тупий народ міг зробитися таким пихатим і багатим? Американці… кінозірки… зірки телевізійні… вони називають своїх дітей Яблуками й Ковдрами, Голубими й Виродками, якими завгодно дуркуватими іменами.
— І що ти хочеш сказати?
— Я хочу сказати, що демократія слугує вам виправданням для будь-якої нісенітниці. Насильство… жадоба… дурість… усе годиться, якщо це роблять американці. Так же? Ну скажи, що не так?