— Ні! Зупинись — це не той варіант, — сказав я, схопивши його за рукав, коли він підвівся.
— Боїшся?
— Борисе! — Він пішов до телефону. — Не роби цього. Я серйозно. Вона не піде.
— І чому ж?
Насмішка в його голосі роздратувала мене.
— Сказати тобі чесно? Тому що, — я вже почав був казати «Тому що Котку хвойда…», адже це була очевидна правда, але натомість сказав: — Зрозумій, Гедлі в почесних списках, вона відмінниця й усе таке. Вона не захоче тусуватися з Котку.
— Що? — вигукнув Борис, обертаючись, розлючений. — Що тобі сказала ця лярва?
— Нічого. Лише…
— Ні, вона тобі щось сказала! — Він повернувся тепер до басейну. — Ти ліпше мені скажи.
— Заспокойся. Нічого не було. Охолонь, Борисе, — порадив я йому, побачивши, як він розлютився. — Котку набагато старша. Вони навчаються в різних класах.
— Кирпата сучка. Що їй Котку зробила?
— Охолонь.
Мій погляд упав на пляшку горілки, яку промінь сонця пронизав, наче світловий меч. Він уже випив багато, й останнє, чого я тепер хотів би, була бійка. Але я також був надто п’яний, щоб вигадати якийсь легкий спосіб відвернути його від цієї теми.
Борис подобався чималій кількості інших, кращих дівчат нашого віку — насамперед Саффі Касперсен, яка була данкою, розмовляла англійською мовою з очевидним британським акцентом, грала невеличку роль у «Цирку дю Солей» і за всіма очевидними стандартами була найгарнішою дівчиною серед учениць нашого року. Саффі була з нами в групі інтенсивного вивчення англійської мови, де могла розповісти дещо цікаве про роман «Серце — самотній мисливець»[83]), і, хоч вона мала репутацію дівчини стриманої, Борис їй подобався. Кожен міг це бачити. Вона сміялася, коли він жартував, бентежилася, навчаючись із ним в одній групі, і я бачив, із яким ентузіазмом вона розмовляла з ним у коридорі, — Борис відповідав їй із не меншим ентузіазмом, жестикулюючи на російський лад. Але — я не міг зрозуміти чому — вона зовсім його не приваблювала.
— Але чому? — питав я його. — Вона ж найгарніша в нашому класі.
Я завжди думав, що данці великі й біляві, але Саффі була маленькою й чорнявою і мала щось казкове у своїй зовнішності, підкреслюване блискучим макіяжем, який я бачив на її професійних фото.
— Вона вродлива, справді. Але не гаряча.
— Борисе, вона аж димить палкими почуттями. Чи ти здурів?
— Вона працює надто багато, — сказав Борис, сідаючи з розгону біля мене з пивом в одній руці й потягшись по мою сигарету другою. — Надто прямолінійна. Весь час навчається, або репетирує, або щось подібне. Натомість Котку, — він видихнув хмару диму й повернув сигарету мені, — вона така, як ми.
Я промовчав. Коли це я встиг перейти з верстви людей мислячих до верстви тупорилих істот типу Котку?
Борис штовхнув мене ліктем.
— Я гадаю, тобі самому подобається Саффі.
— Ні, навряд.
— А таки подобається. Запроси її на побачення.
— Можливо, — сказав я, хоч і знав, що в мене не стане духу. У моїй колишній школі, де іноземці й студенти по обміну намагалися чемно триматися осторонь, така дівчина, як Саффі, могла бути більш доступною, але у Веґасі вона була надто популярною, надто оточеною людьми — крім того, існувала набагато складніша проблема: що я запропоную їй робити. У Нью-Йорку це було б досить просто; я міг би запросити її на ковзанку, повести в кіно або в планетарій. Але я навряд чи міг запропонувати Саффі Касперсен понюхати клей або випити на дитячому майданчику пива з пляшок у паперових пакетах, тобто зайнятися чимось таким, чим зазвичай займалися ми з Борисом.
Я ще бачився з ним, але вже не так часто. Усе більше й більше ночей він проводив із Котку та її матір’ю в апартаментах «Дабл Р» — такому собі тимчасовому готелі, колишньому мотелі з 1950-х років на шосе між аеропортом і Стрипом, де чоловіки, схожі на нелегальних іммігрантів, стояли на подвір’ї біля порожнього плавального басейну й торгували деталями мотоциклів («Подвійне Р? — казала Гедлі. — Ти, мабуть, знаєш, що це означає? Розруха і ригалівка».) Котку, на моє щастя, не супроводжувала Бориса в мій дім надто часто, але навіть коли її не було, він не переставав розмовляти про неї. Котку, мовляв, має чудові здібності до музики й записала йому CD з букетом крутезних хіп-хоп-композицій, які я неодмінно повинен послухати. Котку любить піцу лише з зеленим перцем та оливками. Котку дуже-дуже хоче придбати електронний синтезатор, а також сіамське кошеня, а можливо, тхора, але в «Дабл Р» тримати домашніх тварин не дозволяють.
83
Роман американської авторки Карсон Маккалерс, опублікований у 1940 році. Письменниці було тоді двадцять три роки.