— Я тобі серйозно рекомендую проводити з нею якомога більше часу, Поттере, — сказав Борис, штовхнувши мене плечем. — Вона сподобається тобі.
— Ет, облиш, — сказав я, подумавши про те, як по-дурному вона поводиться зі мною — нахабно сміючись у недоречний час, завжди наказуючи мені принести їй пиво з холодильника.
— Ні! Вона тебе любить. Тобто дивиться на тебе як на свого маленького брата. Вона так сказала.
— Вона ніколи не сказала мені жодного слова.
— Бо ти ніколи з нею не розмовляєш.
— А ти з нею трахаєшся, так?
Борис нетерпляче форкнув — знак того, що розмова відбувається не так, як він хоче.
— Збоченець, — сказав він, відкидаючи волосся з очей, а потім: — Чого ти хочеш? Ти хочеш, щоб я накреслив тобі картину?
— Намалював мені картину.
— Чого-чого?
— Фразу треба будувати так: «Ти хочеш, щоб я намалював тобі картину?»
Борис закотив очі. Махаючи руками, він знову почав розводитися про те, яка Котку розумна, яка дивовижно прониклива, яка вона мудра, яке життя їй довелося прожити і як несправедливо з мого боку судити її й дивитися на неї згори вниз, не завдавши собі клопоту познайомитись. А я сидів, наполовину слухаючи його базікання, а наполовину дивлячись старий кінофільм-нуар по телевізору («Грішний янгол» із Деною Ендрюсом), я не міг позбутися думки про те, що з Котку він познайомився на суспільствознавстві у виправному класі, де навчаються учні, яким бракує розуму (навіть у нашій надзвичайно невимогливій школі), щоб засвоїти урок без сторонньої допомоги. Борис, який не мав проблем із математикою, а мови вивчав із більшим успіхом, аніж будь-хто, хто досі мені зустрічався, мусив ходити на суспільствознавство для відсталих учнів, тому що був іноземець. Цю шкільну вимогу він глибоко зневажав («Навіщо це мені? Може, коли-небудь мене допустять голосувати за кандидатів у Конгрес?»). Але Котку, якій було вісімнадцять років (!), яка народилася й виросла в окрузі Кларк (!), американська громадянка, наче з серіалу «Копи» (!), не мала такого виправдання.
Знову й знову я ловив себе на таких ницих думках, докладаючи всіх зусиль, щоб їх позбутися. Яке мені діло? Авжеж, Котку — велика стерва; атож, вона надто тупа, щоб відвідувати регулярні уроки суспільствознавства, й носить дешеві сережки-кільця з аптечного супермаркету, які чіпляються за всі предмети, й хоч вона важить лише вісімдесят один фунт, а може, й менше, вона вселяє мені справжній страх, так ніби може забити мене до смерті своїми гострими підборами, якщо достатньо розгнівається (сам Борис якось похвалився: «Вона може добряче врізати», підстрибуючи й викидаючи пальці, як то роблять бандити, — чи він думав, що так роблять бандити, — й подарував мені історію про те, як Котку видерла до крові пучок волосся в якоїсь дівчини, — це було ще однією заслугою Котку, вона постійно брала участь у жорстоких дівчачих бійках переважно з таким самим білим бидлом, як і вона, але іноді й зі справжніми бандитками, чорними й латинос). Але чи мені не байдуже, яку паршиву дівчину кохає Борис? Чи ж ми з ним досі не друзі? Практично брати´?
Власне кажучи, не було слова, яке описувало б наші взаємини з Борисом. Поки не з’явилася Котку, я ніколи про це багато не думав. Усе було дуже просто: сонні полудні з кондиціонованим повітрям, ледачі й п’яні, штори опущені, ховаємося від спеки, порожні пакетики з-під цукру й засохлі шкурки від апельсинів, розкидані на килимі, «Dear Prudence» із «Білого альбому»[84], який Борис обожнював, або повторюється та сама стара радіохедівська[85] пісня:
Клей, який ми нюхали, навалювався на нас із чорним механічним ревінням, наче гуркіт пропелерів: завести двигуни! Ми падали спинами на ліжко в темряву, мов парашутисти, які падають спиною вперед із літака, хоча в такому глибокому очманінні потрібна була обережність із пакетом на обличчі, бо інакше доводилось обдирати засохлі кульки клею з волосся та кінчика носа після того, як очуняєш. Виснажений сон спина до спини на брудних простирадлах, які пахли сигаретним попелом і псиною, Попчик хропів, лежачи догори животом, підсвідомий шепіт долинав у повітря з вентиляційних труб, якщо уважно дослухатися. Вітер не стихав місяцями, піднятий ним пісок торохтів у вікна, поверхня плавального басейну брижилась і здавалася зловісною. Міцний чай уранці з краденим шоколадом. Борис смикав мене за волосся й штурхав під ребра. «Прокинься, Поттере. Вставай і сяй».
Я твердив собі, що мені його не бракує, але мені його бракувало. Я напивався сам-один, дивився програми для дорослих і канал «Playboy», читав «Грона гніву»[86] та «Будинок із сімома фронтонами»[87], які, схоже, змагалися за звання найзануднішої з будь-коли написаних книжок, і мені здавалося, що я витратив на них тисячі годин — цього часу вистачило б на те, щоб вивчити данську мову або навчитися грати на гітарі, якби я намагався, — гасав вулицями на паскудному скейтборді, який ми з Борисом знайшли в одному з покинутих будинків у кінці кварталу. Я ходив разом із Гедлі на вечірки шкільної команди спортивного плавання — то були вечірки без випивки, з батьками — а на вікенди відвідував безбатьківські вечірки хлопців, яких ледве знав: квадратики ксанаксу[88], ковтки єґермайстра[89], додому на міському автобусі КІТ о другій ночі, такий обдовбаний, що мусив міцно триматися за сидіння попереду себе, щоб не випасти в прохід. Якщо я нудився після школи, то було неважко долучитися до млявого натовпу курців марихуани, які блукали між «Дель Тако»[90] й дитячими ігровими автоматами на Стрипі.
85
«Radiohead» — британський рок-гурт, ідеться про їхню композицію «Karma Police» із альбому «OK Computer» 1997 року.
88
Лікарський засіб, який застосовують для короткотривалого зняття неспокою, страху, тривоги.