— Ні.
— Він у твоєму класі з американської історії.
— Пробач мені. Це великий клас.
— Знайди його. Ти можеш щось довідатися про нього? Можливо, де він живе?
— Де він живе? Це стосується Котку?
І раптом — на мій превеликий подив — подзвонили в двері: чотири неквапні дзвінки. За весь той час, який я прожив у Лас-Веґасі, ніхто не дзвонив у двері нашого дому бодай один раз. Борис на протилежному кінці дроту також почув цей дзвінок.
— Що там таке? — запитав він.
Собака бігав по колу й нестямно гавкав.
— Хтось подзвонив у двері.
— У двері? — На нашій пустельній вулиці — ні сусідів, ні вивезення сміття, ні навіть вуличного освітлення — це була велика подія. — Хто б це міг бути, як ти думаєш?
— Я не знаю. Я тобі перетелефоную.
Я підхопив Попчика, який практично вже смикався в істериці, і, тоді як він звивався й скавулів у моїх руках, намагаючись зіскочити на підлогу, я примудрився відчинити двері однією рукою.
— Ви тільки гляньте, — сказав приємний голос із джерсійським акцентом, — який милий хлоп’як.
Кліпаючи очима, я побачив у яскравому світлі надвечірнього сонця дуже високого, дуже засмаглого, дуже стрункого чоловіка невизначеного віку. Він був схожий почасти на ковбоя з родео, а почасти на колишнього клубного аніматора. Його окуляри-авіатори в золотій оправі мали вгорі яскраво-червону смугу; він був у білому спортивному піджаку поверх червоної ковбойської сорочки з перловими застібками і в чорних джинсах, але головною дивовижею, яку я в ньому помітив, було волосся: частина накладена, частина пересаджена або підклеєна, схоже на скловолокно, а його темно-брунатний колір скидався на колір взуттєвого крему в бляшанці.
— Відпусти його, — сказав він, показавши на Поппера, який досі пручався й намагався визволитися. Голос у нього був глибокий, а манери — спокійними й дружніми. За винятком акценту, він був типовим техасцем, у своїх чоботях та в усьому іншому. — Відпусти його, нехай побігає! Я нічого не маю проти. Я люблю собак.
Коли я відпустив Попчика, він нахилився, щоб погладити його по голові в позі, яка нагадувала худого ковбоя біля табірного вогнища. Хоч яким дивним здавався мені незнайомець зі своїм волоссям та всім іншим, я не міг не захоплюватися тим, як легко й зручно він почувався у своїй шкурі.
— Так, так, — сказав він. — Славний хлоп’як. Атож, я про тебе! — Його засмаглі щоки були зморщені, схожі на печене яблуко, посмуговане тонкими лініями. — Я маю вдома троє власних. Міні-піні.
— Кого, кого?
Він випростався; коли він усміхнувся мені, то відкрив рівні, сліпучі, білі зуби.
— Мініатюрних пінчерів, — сказав він. — Нервові малі мерзотники, я за поріг, а вони уже весь дім пережували, але я їх люблю. Як тебе звуть, хлопче?
— Теодор Декер, — сказав я, дивуючись, хто це такий.
Він знов усміхнувся. Його очі за напівтемними окулярами були маленькі й іскристі.
— Привіт! Ще один житель Нью-Йорка! Я це чую з твого голосу, я не помилився?
— Ні.
— Хлопець із Мангеттену, я здогадався правильно?
— Правильно, — сказав я, дивуючись, що такого в моєму голосі він почув. Досі ніхто не вгадував, що я з Мангеттену, лише почувши мій голос.
— Ну а я з Канарсі. Там народився, там і виріс. Завжди приємно зустріти хлопця з далекого Сходу. Мене звати Нааман Сільвер.
Він подав мені руку.
— Радий познайомитися з вами, містере Сільвер.
— Містер! — Він приязно засміявся. — Люблю чемних дітей. Більше таких, як ти, не виробляють. Ти єврей, Теодоре?
— Ні, сер, — відповів я й відразу пожалкував, що не сказав «так».
— Розумієш, усі, хто з Нью-Йорка, в моєму уявленні — почесні євреї. Так я на це дивлюся. Ти коли-небудь бував у Канарсі?
— Ні, сер.
— Колись це була фантастична громада, хоча тепер… — Він стенув плечима. — Моя родина жила там протягом чотирьох поколінь. Мій дідусь Саул мав один із перших кошерних ресторанів в Америці, розумієш? Ресторан був великий і славетний. Та він закрився, коли я ще був малою дитиною. І тоді моя мати переїхала до Джерсі, після того як помер мій батько, щоб ми могли жити ближче до мого дядька Гаррі та його родини. — Він поклав руку собі на стегно й подивився на мене. — Твій батько вдома, Тео?
— Ні.
— Ні? — Він подивився повз мене в дім. — Дуже шкода. А знаєш, коли він повернеться?
— Ні, сер, — відповів я.
— Сер. Мені це подобається. Ти хороший хлопець. Повір, ти схожий на мене, коли я був у твоєму віці. Тільки-но закінчив єшиву[97]. — Він підняв обидві руки, на засмаглих і волохатих зап’ястках блищали золоті браслети. — А руки я тоді мав молочно-білі, як у тебе.