Але намагання себе підбадьорити знову перетворилися на думки про незнайомців та спроби проникнути в наш дім. Кондиціонер гнав таке холодне повітря, що я весь тремтів; а коли заплющив очі, то відчув, що вилетів зі свого тіла — полетівши вгору, наче наповнена гарячим повітрям куля, — і прийшов до тями, лише коли розплющив очі. Тож я намагався тримати їх заплющеними й спробував пригадати все, що міг, із вірша Гарта Крейна, проте пригадав не так багато, лиш окремі слова, такі як чайки, рух, гуркіт і світанок, що передавали відчуття певних дистанцій вірша, його перепади від високого до низького; а коли я відключився, мене опанувала пам’ять про вузенький, вітряний, просякнутий автомобільними вихлопами парк біля нашого колишнього помешкання на Іст-Рівер, про автомобільний гуркіт, що лунав десь нагорі, тоді як річка хлюпотіла своєю плутаною течією й іноді, здавалося, текла у двох протилежних напрямках.
Я мало спав тієї ночі і був геть виснажений, коли прийшов до школи й поклав картину у свою шафку, тож навіть не помітив, що Котку (яка крутилася біля Бориса, наче нічого й не сталося) має розбиту губу. І лише коли я почув, як один зі старших хлопців Едді Різо запитав у неї: «З вантажівкою поцілувалась?», я побачив, що хтось добряче зацідив їй у пику. Вона здавалася трохи знервованою й розповідала людям, що вдарилася губою об дверцята автомобіля, проте явно була збентежена, і її розповідь (мені принаймні) не здавалася правдивою.
— Твоя робота? — спитав я Бориса, коли побачив його віч-на-віч (ну, відносно віч-на-віч) на уроці англійської мови.
Борис стенув плечима.
— Я ненавмисне.
— Що означає «ненавмисне»?
Борис відповів мені з виразом подиву:
— Вона мене спровокувала.
— Вона тебе спровокувала, — повторив я.
— Якщо ти ревнуєш мене до неї, то…
— Пішов ти в жопу, — сказав я. — Мені до сраки і ти, і твоя Котку — я маю свою причину непокоїтися. Ти можеш бити її, скільки тобі захочеться, мені один хер.
— О Боже, Поттере, — сказав Борис, несподівано протверезівши. — Він ще приходив? Той чоловік?
— Ні, — сказав я після короткої паузи. — Ще не приходив. Зрештою, мені байдужісінько, — сказав я, побачивши, що Борис не відриває від мене погляду. — Це його проблема — не моя. Нехай виплутується.
— Скільки він заборгував?
— Не маю уявлення.
— Ти можеш знайти для нього гроші?
— Я?
Борис відвернув від мене погляд. Я штурхнув його в руку.
— Що ти мав на увазі, Борисе? Про що ти говориш? — додав я, коли він не відповів.
— Ет, забудь, — швидко сказав він і відкинувся назад на стільці, і я не мав можливості продовжити цю розмову, бо до класу ввійшла Спірсецька, налаштована на подальше обговорення настогидлого «Сайлеса Марнера», і на тому все закінчилося.
Того вечора тато прийшов додому раніше з торбиною страв зі свого улюбленого китайського ресторану, включно з додатковою порцією моїх улюблених пікантних «галушок», — і він був у такому доброму гуморі, наче мені приснився прихід містера Сільвера й усе, що сталося вчора ввечері.
— Так от… — почав я й замовк.
Ксандра доїла китайські млинці й мила посуд, а при ній я нічого важливого сказати не міг.
Він усміхнувся мені широкою усмішкою тата, тією самою усмішкою, за яку стюардеси іноді пересаджували його до бізнес-класу.
— Що так от? — запитав він, відсуваючи вбік коробку з сичуанськими креветками й потягшись за печивом із передбаченнями.
— Ну, сам розумієш. — Ксандра потужно ввімкнула воду з її шумом. — Ти залагодив усі свої справи?
— Які справи? — весело запитав він. — Ти маєш на увазі Бобо Сільвера?
— Бобо?
— Послухай-но, сподіваюся, ти не засмутився через це. Справді не засмутився, я не помиляюся?
— Ну, знаєш…
— Бобо, — засміявся він, — вони називають його The Mensch[99]. Насправді він хороший хлопець — ти ж із ним розмовляв, — ми лише трохи посварились, ото й усе.