Ми про це не подумали. Я подивився на батька.
— Еее… — сказав я, — еее…
А мій батько корчив гримаси й гарячково махав руками.
— На заході можуть бути чудові приватні школи, хоч я нічого про них не знаю, — сказав містер Брейсґьордл. — Я навчався в Мілтоні, де здобув неоціненний досвід. Там навчався й мій старший син протягом року, хоч виявилося, що та школа йому не дуже підійшла…
Поки він говорив — про Мілтон, про Кент, про різні приватні школи, де навчалися діти його друзів або знайомих, — батько писав цидулку. Він кинув її мені. «Перешліть мені телеграфом гроші, — говорилося в ній. — Внесок за навчання».
— Еее… — сказав я, не знаючи, як підступити до цієї теми, — мати залишила мені якісь гроші?
— Ну, не зовсім, — сказав містер Брейсґьордл, який трохи охолов, почувши це запитання, чи, може, був невдоволений тим, що я урвав його розповідь. — Вона мала фінансові труднощі незадовго до своєї смерті, як тобі, певне, відомо. Але ти маєш п’ятсот двадцять дев’ятий. А перед самою смертю вона поклала трохи грошей на твій рахунок ПГН.
— Що це таке?
— Передача грошей неповнолітнім. Вони мають бути використані для твоєї освіти. Але ні для чого іншого вони використані бути не можуть — принаймні доти, доки ти неповнолітній.
— Чому не можуть? — запитав я після короткої паузи, бо він, як мені здалося, особливо наголосив на останньому пункті.
— Бо такий закон, — коротко відповів він. — Але, звичайно, чогось можна домогтися, якщо ти хочеш піти до школи. Я знаю клієнтку, яка використала п’ятсот двадцять дев’ятий свого старшого сина, щоб оплатити фантастично дорогий дитячий садок для меншого. Я, звичайно, не стверджую, що двадцять тисяч доларів на рік є розумною витратою грошей на цьому рівні, — це, безперечно, найдорожчі олівці на Мангеттені! Але важливо, щоб ти знав, як працює ця система.
Я подивився на батька.
— Тобто ви ніяк не могли б переслати мені шістдесят п’ять тисяч доларів, якби вони знадобилися мені негайно, в цю хвилину?
— Ні! Категорично ні! Тож викинь це собі з голови. — Його тон змінився — безперечно, він переглянув свою думку про мене, я більше не був сином своєї матері й милим хлопчиком, а був нахабним малим хапугою. — До речі, можу я запитати, звідки ти взяв цю конкретну цифру?
— Еее… — я подивився на батька, який затулив долонею очі.
«Кепські справи», — подумав я, а потім зрозумів, що сказав це вголос.
— Зрештою, це не має значення, — сказав містер Брейсґьордл шовковим голосом. — Це просто неможливо.
— Ніяк неможливо?
— Ніяк неможливо, такого способу не існує.
— Ну то гаразд. — Я намагався увімкнути думку, але розум розбігався в двох напрямках відразу. — Чи не могли б ви в такому разі надіслати мені частину цих грошей? Половину, скажімо?
— Ні. Ця справа має бути залагоджена безпосередньо з коледжем або школою твого вибору. Іншими словами, я повинен побачити рахунки та оплатити їх. Це також передбачає багато паперової праці. А в тому малоймовірному випадку, коли ти не захочеш ходити в коледж…
Поки він плутано говорив про різні плюси та мінуси рахунків, які моя мати відкрила для мене (усі вони були цілком недоступними, щоб ані мій батько, ані я не могли дістатися до живих грошей), мій батько прибрав слухавку від вуха і на його обличчі з’явився вираз, який я назвав би жахом.
— Дякую вам, сер, мені це справді корисно знати, — сказав я, прагнучи якомога швидше закінчити цю розмову.
— Звичайно, оформлюючи свої вклади в такий спосіб, вона прагнула мати певні переваги в оподаткуванні. Але насправді передусім вона хотіла домогтися, щоб твій батько ніколи не зміг дістатися до них.
— Справді? — сказав я невпевненим голосом після тривалої мовчанки. Щось у його тоні змусило мене запідозрити, що він знає про дартвейдерівську[106] присутність мого батька на лінії нашої розмови (я чув його дихання, а чи чув він, не знаю).
— Є також інші причини, які вимагають пильно оберігати твій рахунок. Я маю на увазі, — чемна пауза, — не знаю, чи я повинен це тобі казати, але невідома особа двічі намагалася зняти з нього великі суми.
— Що? — запитав я після гнітючої паузи.
— Розумієш, — сказав містер Брейсґьордл таким далеким голосом, ніби він долинав із глибини океану. — Я розпорядник твого рахунку. І через два місяці по тому, як померла твоя мати, якийсь чоловік увійшов у банк на Мангеттені в години прийому і спробував підробити мій підпис на паперах. Але в головному відділенні мене знають, і вони відразу зателефонували мені; вони ще розмовляли зі мною по телефону, коли зловмисник вислизнув за двері, перш ніж охоронець зміг підійти до нього й перевірити його документи. Це було, нічого собі, майже два роки тому. Але потім, минулого тижня, — ти одержав листа, в якому я все це тобі описав?