Борис досі щось говорив, і я зрозумів: якщо не хочу навічно заблукати в цьому зернистому світі Носферату[107], наповненого тінями та чорно-білим, важливо дослухатися до того, що він каже, й не заплутатись у штучній мережі речей.
— …ну я начебто розумію, — похоронним голосом казав він у міру того, як крапельки та бризки тліну танцювали навколо нього. — Для неї це навіть не втеча, бо вона повнолітня, ти розумієш? Але вона вже мусила жити на вулиці, і їй це не сподобалося.
— Котку жила на вулиці? — мене опанував несподіваний напад співчуття до неї, якимсь чином оркестрований, майже супроводжуваний кінематографічною музикою, хоч трагедія того, що з нею відбувалося, була напрочуд реальною
— На вулиці доводилося жити й мені, в Україні. Але я жив там у компанії зі своїми друзями, Максом і Серьожею, — і це ніколи не тривало довше ніж кілька днів. Іноді то була справжня розвага. Ми розташовувалися в підвалах покинутих будинків, пили, хапали буторфанол[108], навіть вогнища іноді розкладали. Та я завжди повертався додому, коли батько тверезів. А в Котку все інакше. Один із бойфрендів її матері чого тільки з нею не витворяв. Тож вона втекла з дому. Спала в підворіттях. Жебрала — брала в рот у хлопців за гроші. На певний час навіть покинула школу, але в неї вистачило мужності повернутися назад і довчитися після всього, що з нею сталося. А люди, як ти знаєш, багато чого базікають.
Ми мовчали, розмірковуючи про жахливість такого існування, і мене опанувало таке відчуття, ніби ці кілька слів допомогли мені пережити всю вагу й масштаб і життя Котку, і Борисового.
— Пробач, що мені не подобається Котку, — цілком щиро попросив я.
— Пробач і ти мені, — тверезо зауважив Борис. Його голос, здавалося, проникав мені в мозок, обминаючи мої вуха. — Але ти їй також не подобаєшся. Вона вважає, що ти розбещений. Що ти не пережив нічого з того, що довелося пережити мені та їй.
Ця критика здалася мені слушною.
— Схоже на правду, — сказав я.
Здавалося, минула певна інтерлюдія, важка й миготлива: тремтливі тіні, перешкоди, сичання невидимого проектора. Коли я підняв руку на світло й подивився на неї, вона була поцяткована пилюкою і прозора, наче шматок зіпсованої фотоплівки.
— Ух ти, я теж тепер бачу, — сказав Борис, обертаючись до мене повільним рухом заводного механізму, швидкістю в чотирнадцять кадрів за секунду.
Його обличчя було біле, як крейда, а зіниці — темні й величезні.
— Що бачиш? — обережно запитав я.
— Ти знаєш… — Він помахав своєю освітленою чорно-білою рукою в повітрі. — Усе пласке, наче в кіно.
— І ти також… — то це не тільки в мене? Отже, він бачив світ таким самим?
— Аякже, — відповів Борис, із кожною миттю все менше схожий на людину, а все більше на шматок засвіченої плівки з нітрату срібла десь років двадцятих, причому світло сяяло за ним із якогось прихованого джерела. — Проте мені хотілося б побачити щось кольорове. Наприклад, як «Мері Поппінс».
Коли він це сказав, я засміявся безконтрольним сміхом, так гучно, що мало не впав із гойдалки, бо тепер напевне знав: він бачить те саме, що і я. І навіть більше: ми самі це створювали. Хоч який би наркотик ми приймали, він діяв на нас однаково. І варто нам було це усвідомити, як симулятор віртуальної реальності перемкнувся на колір. Це сталося з обома нами водночас, клац! Ми подивилися один на одного й тільки засміялись; усе стало істерично кумедним, навіть карусель на дитячому майданчику нам усміхалась і в якусь хвилину, глибоко вночі, коли ми крутилися на турніках і снопи іскор вилітали з наших ротів, мені сяйнуло, що сміх — це світло, а світло — це сміх і що в цьому таємниця Всесвіту. Годинами ми спостерігали, як хмари перегруповуються в осмислені структури; качалися в пилюці, переконані, що плаваємо у водоростях; лежали на спинах і співали «Dear Prudence», звертаючись до приязних зірок, спроможних усе розуміти. То була фантастична ніч — одна з найкращих у моєму житті, попри те, що сталося потім.
Борис лишився ночувати в моєму домі, бо я жив ближче до дитячого майданчика, а він був (якщо скористатися його улюбленим виразом) в гамно — одне слово, в такому стані, що не зміг би в темряві самостійно доповзти додому. Виявилося, мені пощастило, бо я був не сам удома, коли наступного дня о пів на четверту по обіді до нас знову завітав містер Сільвер.
Хоч ми майже не спали й трохи тремтіли, усе здавалося нам чарівним і сповненим світла. Ми пили помаранчевий сік і дивилися мультики (непогана ідея, бо в такий спосіб ми продовжували свій приємний барвистий стан минулого вечора), а ще — і це вже була погана ідея — викурили наш другий косяк за день. І тут пролунав дзвінок у двері. Попчик — який і так перебував на межі, бо відчував, що ми відключились, і гавкав на нас, ніби ми збожеволіли абощо, — тепер стрепенувся й загавкав так люто, ніби чогось подібного й чекав.
107
«Носферату. Симфонія жаху» — німий фільм німецького кінорежисера Фридриха Вільгельма Мурнау, який вийшов на екрани 1922 року.