Коли я повернувся до вітальні, Борис спокійно сидів і дивився мультики з вимкненим звуком, погладжуючи Поппера, який, попри недавню стривоженість, тепер спокійно спав у нього на колінах.
— Штукар, — коротко сказав він.
Він вимовив це слово так, що я не відразу зрозумів, про кого він каже.
— Справді, — погодився я, — я ж тобі сказав, що він дивакуватий.
Борис похитав головою й відхилився назад на канапі.
— Я не маю на увазі хлопця в перуці, схожого на Леонарда Коена[109].
— Ти думаєш, він у перуці?
Він скривив фізіономію, що мала б означати: це нікого не турбує.
— Мабуть, так, але я говорю про здоровенного росіянина з тією штукою в руках, як ви її називаєте?
— Бейсбольною биткою.
— То була показуха, — зневажливо кинув він. — Той хер просто хотів тебе налякати.
— Звідки ти знаєш, що він росіянин?
Борис стенув плечима.
— Бо я знаю. Ніхто в Штатах не має такого татуювання. Російський громадянин, без сумнівів. Він також зрозумів, що я росіянин, як тільки я розкрив рота.
Минув певний час, перш ніж я усвідомив, що сиджу, втупившись у простір. Борис підняв Попчика й переклав його на канапу так лагідно, що пес не прокинувся.
— Ти не хочеш ушитися звідси на якийсь час?
— Господи, — сказав я, несподівано хитнувши головою — цей візит змусив мене спохопитися, запізніла реакція. — Блядь, я б хотів, щоб мій таточко був удома. Розумієш? Як би я хотів, щоб той мужик добряче відлупцював його. Він на це заслужив.
Борис копнув мене в щиколотку. Його ноги були чорними від грязюки, а нігті на ногах теж мали чорний колір — явно Котку постаралася.
— Ти знаєш, що я вчора їв? — сказав він приязним голосом. — Два батончики «Нестле», які запив пепсі. — Усі шоколадні батончики Борис називав «Нестле», а будь-яку газовану воду — пепсі. — А знаєш, що я їв сьогодні? — Він зробив нуль великим і вказівним пальцем. — Нуль.
— Я теж нічого не їв. Наркота відбирає апетит.
— Атож, але я повинен щось з’їсти. Мій шлунок… — Він скривив гримасу.
— Млинці їстимеш?
— Атож, що-небудь — мені байдуже. Ти маєш гроші?
— Зараз пошукаю.
— Гаразд. У мене, здається, є п’ять баксів.
Поки Борис шукав собі черевики й сорочку, я побризкав водою на обличчя, оглянув свої зіниці та синець на щелепі, застебнув заново криво застебнуту сорочку й потім вивів Попчика на прогулянку, кидаючи йому тенісний м’яч, оскільки його давно не водили гуляти на повідку й він хотів розім’ятися. Коли ми повернулися до Бориса — уже вдягненого, — він був на нижньому поверсі; ми стали швидко обшукувати вітальню, сміючись, висуваючи шухляди, шукали четвертаки та дрібніші монети й міркували, куди хочемо піти і як найшвидше туди дістатися, — аж несподівано помітили, що Ксандра ввійшла в парадні двері і стояла там із дивним виразом обличчя.
Ми обидва відразу перестали розмовляти й мовчки перебирали свій дріб’язок. Це був не той час, коли Ксандра зазвичай приходила додому, але від певного часу розпорядок її дня став безладним, і ми часто зустрічалися з нею в несподівані години. Але тепер якимсь дивним голосом вона покликала мене.
Ми перестали дзвеніти монетами. Зазвичай Ксандра називала мене малий, або гей ти, або як завгодно, тільки не Тео. Я помітив, що вона прийшла у робочій формі.
— Твій батько потрапив в автомобільну аварію, — сказала вона.
Вона сказала це так, ніби зверталася до Бориса, а не до мене.
— Де? — запитав я.
— Це сталося близько двох годин тому. Мені зателефонували на роботу з лікарні.
Борис і я подивились один на одного.
— Ого! — сказав я. — Що сталося? Він розбив автомобіль?
— Алкоголь у його крові складав 3,9 проміле.
Ця цифра нічого для мене не означала, крім інформації, що він був п’яний за кермом.
— Ото вклепався, — сказав я, запихаючи до кишені свій дріб’язок. — І коли він повернеться додому?
Вона подивилася на мене порожнім поглядом.
— Додому?
— Коли його випишуть із лікарні?
Вона швидко-швидко замотала головою; пошукала поглядом стілець, на який могла б сісти, й сіла на нього.
— Ти нічого не зрозумів. — Її обличчя було безвиразним і дивним. — Він загинув. Помер.
Наступні шість або сім годин минули, як у тумані. Прийшли кілька друзів Ксандри: її найкраща подруга Кортні; Джанет — жінка з її роботи; Стюарт і Ліза, подружжя, яке було кращим і нормальнішим, аніж усі ті, кого Ксандра приводила додому. Борис щедро виставив усе, що в нього залишалося від травички Котку, й цей жест був належно оцінений усіма присутніми, потім, слава Богу, хтось (мабуть, Кортні) замовив піцу — я не знаю, як їй пощастило умовити «Домінос» доставити її в нашу діру, бо ми з Борисом понад рік марно вмовляли їх привезти товар, використовуючи всі відомі нам лестощі та благання.