Борис підніс руки вгору жестом «досить уже», який здавався мені дуже російським.
— Стривай! Ти надто поспішаєш.
Я зупинився на півдорозі до дверей.
— У чому твоя проблема, Борисе, бляха-муха?
— Моя проблема?
— Це ж ти хотів утекти! Це ти просив мене, щоб я приєднався до тебе! Учора ввечері.
— І куди ж ти вирушаєш? До Нью-Йорка?
— А куди ще?
— Я хочу поїхати кудись туди, де тепло, — відразу відповів він. — У Каліфорнію.
— Це дурне. Кого ми там знаємо?
— Ка-лі-фор-нія, — прокаркав він.
— Ну, знаєш…
Хоч я нічого не знав про Каліфорнію, було цілком реально припустити, що Борис (крім кількох рядків із «California Über Alles»[110], які він тепер мугикав) знав про неї ще менше.
— А куди в Каліфорнії? У яке місто?
— Яка різниця?
— Це великий штат.
— От і круто! Як ми розважимося! Весь час перебуватимемо під кайфом, читатимемо книжки, будемо розкладати вогнища! Спати на пляжі!
Я дивився на нього довгу, нескінченну хвилину. Його обличчя горіло вогнем, а рот був у чорних плямах від червоного вина.
— Гаразд, — сказав я, дуже добре знаючи, що ступаю крок назустріч найбільшій помилці у своєму житті — дрібному злодійству, бляшанці для милостині, ночівлі на хідниках і бездомності, довбаному животінню, з якого ніколи не виберуся.
Борис був у захваті.
— Отже, на пляж? Так?
Ось так воно все й летить до чортів — в одну секунду.
— Куди хочеш, — сказав я, відкидаючи волосся з очей. — Але ми повинні вшитися звідси негайно. Будь ласка.
— Як? Цієї хвилини?
— Так. Тобі треба зайти додому і щось там узяти?
— Сьогодні вночі?
— Я не жартую, Борисе. — Суперечка з ним повернула паніку, яка знову стала накочуватися на мене. — Я не можу просто сидіти й чекати. — Картина була проблемою, я не знав, як я зможу дати їй раду, та коли я виведу Бориса з дому, то щось вигадаю. — Прошу тебе, ходімо.
— Невже в Америці так погано з державною опікою? — недовірливо запитав Борис. — Ти наче про копів говориш.
— Ти йдеш зі мною? Так чи ні?
— Мені потрібен певний час. Тобто ми не можемо так одразу поїхати. Присягаюся тобі — не можемо! Зачекай трохи. Дай мені день! Один день!
— Навіщо?
Він явно розгубився.
— Ну, ти розумієш, тому що…
— Чому?
— Тому що — тому що я повинен побачитися з Котку! І ще купа всіляких справ! Скажу тобі чесно, сьогодні ти поїхати не зможеш, — повторив він, коли я промовчав. — Довірся мені. Ти сам потім пошкодуєш. Ходімо до мене. Зачекай до ранку, перш ніж кудись їхати!
— Я не можу чекати, — відрубав я, взяв свою половину грошей і рушив до своєї кімнати.
— Поттере… — Він рушив за мною.
— Чого тобі?
— Я повинен сказати тобі щось дуже важливе.
— Борисе, — сказав я, обертаючись, — якого хера ти від мене хочеш? — Я сказав це, і ми стали, дивлячись одне на одного. — Якщо ти маєш щось мені сказати, то кажи зараз.
— Боюся, ти розсердишся.
— Про що ти? Ти щось накоїв?
Борис мовчав і гриз ніготь великого пальця.
— Ну то що?
Він подивився вбік.
— Ти повинен залишитися, — промимрив він. — Ти робиш помилку.
— Забудь про це, — відрубав я, знову відвертаючись від нього. — Якщо ти не хочеш їхати зі мною, не їдь, гаразд? Але я не хочу стовбичити тут усю ніч.
Борис, подумав я, міг запитати, що там я заховав у наволочці, адже вона була дуже товстою і мала дивну форму, після того як я з таким ентузіазмом потрудився над загортанням картини. Та коли я відокремив її від спинки ліжка й поклав до своєї сумки, куди я складав речі у випадку ночівлі не вдома (разом зі своїм айподом, записником, зарядкою, «Вітром, піском і зорями», кількома фотографіями моєї матері, зубною щіткою і зміною білизни), він лише ошкірився й не сказав нічого. Коли я дістав із глибини шафи шкільний піджак (замалий для мене, хоч він був завеликий, коли мама купувала його), він кивнув головою і сказав:
— Непогана ідея.
— Ти про що?
— У ньому ти здаватимешся не таким безпритульним.
— Уже листопад, — сказав я. Я привіз лише один теплий светр із Нью-Йорка. Я поклав піджак у сумку й застебнув змійку. — Буде холодно.
Борис із якимсь зухвалим виразом прихилився до стіни.
— І що ти тоді робитимеш? Житимеш на вулиці чи залізничному вокзалі, де?
— Зателефоную другові, в якого я жив раніше.
— Якби ті люди хотіли, щоб ти в них жив, вони уже всиновили б тебе..
— Вони не могли! Як би вони змогли?
Борис склав руки.