— Там чудово, ти мені повір, — сказав я. Слова вилітали з мене, закручуючись у спіралі. — Ти обов’язково повинен приїхати. Ми поїдемо на Брайтон Біч, це там, де всі росіяни. Я ніколи там не був. Але туди ходять потяги, це остання зупинка метро. Там існує велика російська громада, в ресторанах подають вуджену рибу й осетрову ікру. Ми з мамою завжди говорили про те, щоб поїхати туди поїсти, ювелір, із яким вона працювала, розповів їй про всі найкращі ресторани, але ми так туди й не поїхали. Там має бути круто. А ще ти можеш ходити до моєї школи — я маю гроші на оплату за навчання. І той мужик сказав мені, якщо гроші в моєму фонді витратити на навчання — це може бути чиє завгодно навчання. Не тільки моє власне. А грошей там вистачить на нас обох. Хоч державні школи в Нью-Йорку також добрі. Я знаю там людей і знаю, які там державні школи.
Я ще базікав, коли Борис сказав:
— Поттере.
Перш ніж я встиг йому відповісти, він обхопив моє обличчя обома руками й поцілував мене в губи. І поки я стояв, кліпаючи очима, — я так і не зрозумів, що сталося, — він підняв Поппера, підхопивши його під передні ноги, й поцілував у повітрі в кінчик носа.
Потім передав його мені.
— Онде твій автомобіль, — сказав він, востаннє погладивши собаку по голові.
І коли я обернувся, то побачив, як міське таксі їхало на протилежному боці вулиці, дивлячись на номери будинків.
Ми стояли, дивлячись один на одного, — я важко дихав, цілком приголомшений.
— Щасти тобі, — сказав Борис. — Я тебе не забуду. — Потім він поплескав Поппера по голові. — Прощавай, Попчику. Ти його доглядай, гаразд? — обернувся він до мене.
Потім — і в таксі, і згодом — я прокручував цю хвилину у своїй голові й дивувався, що я так легко помахав йому рукою й пішов геть. Чому я не схопив його за руку й востаннє не попросив сісти в таксі зі мною, ходімо, Борисе, поклади ти на все хер, ми наче школу прогуляємо, і, коли сонце зійде, поснідаємо вже над кукурудзяними полями. Я знав його надто добре, аби розуміти, що, коли попросити його як годиться в слушну хвилину, він може зробити по суті все. І, обертаючись від нього, я знав, що він побіг би за мною і, сміючись, стрибнув у машину, якби я попросив його востаннє.
Але я його не попросив. І, можливо, було й краще, що не попросив, — я це кажу тепер, хоч і гірко жалкував про це протягом певного часу. Але особливо я радів тому, що в незвичному для себе стані базікання й бажання базікати я втримався й не сказав про те, що тремтіло на кінчику мого язика, те, чого я ніколи не говорив, хоч ми обидва все і так знали й мені не було потреби говорити про це на вулиці у хвилину прощання, — я люблю тебе, так.
Я був такий стомлений, що наркотик діяв недовго, принаймні в тій частині, яка допомагала почуватися добре. Водій таксі — колишній житель Нью-Йорка, судячи з його вимови, — відразу зрозумів, що тут щось не так, і спробував тицьнути мені картку Національної служби допомоги підліткам, що втекли з дому, але я відмовився її взяти. Коли я попросив його відвезти мене на залізничний вокзал (навіть не знаючи, чи ходять у Веґасі поїзди, — безперечно, вони мали ходити), він похитав головою і сказав:
— Ти хіба не знаєш, очкарику, що Амтрак[111] забороняє перевозити собак?
— Справді забороняє? — запитав я, й серце у мене впало.
— Можливо, їх не забороняють брати в літак, не знаю. — Це був досить молодий хлопець, балакучий, із дитячим обличчям, із трохи завеликою вагою, у футболці з написом «Пенн і Теллер: виступ у Ріо». — Ти повинен мати кошик чи щось подібне. Можливо, тобі найкраще було б їхати автобусом. Але вони не продають квитків дітям нижче певного віку без дозволу батьків.
— Я ж тобі сказав! Мій батько помер! А його подруга відсилає мене до моїх родичів на схід.
— Тоді тобі нема про що турбуватися, чи не так?
Я не розтуляв рота протягом решти подорожі. Смерть мого батька ще не стала для мене усвідомленим фактом, тому вогні, які миготіли понад шосе, раз у раз накочувалися на мене хвилями нудоти. Нещасний випадок. Принаймні в Нью-Йорку ми не боялися, що він сяде за кермо п’яний, — більше остерігалися, що потрапить під колеса автомобіля або що його хтось заріже, щоб забрати в нього гаманець, коли він виходитиме з бару о третій ранку. А що буде з його тілом? Я розвіяв прах матері в Центральному парку, хоч це й було заборонено; одного вечора, коли вже споночіло, ми з Енді знайшли безлюдну ділянку на захід від Ставка і — поки Енді стояв на варті — я спорожнив урну. Але набагато більше, аніж розвіювання праху, мене приголомшило те, що урна була загорнута в клапті порнолистівок: «Палкі азіаточки» й «Бурхливі оргазми» — такими були дві фрази, що мені запам’яталися, коли я розвіював у травневих сутінках сірий порошок кольору місячної поверхні.