Мати часто розповідала мені, яка пласка місцевість там, де вона виросла, — така пласка, що можна побачити, як далеко в преріях народжуються урагани, — але я все ще не міг цілком повірити в її неозорість, у це одноманітне небо, що тисне на тебе й розчавлює своєю нескінченністю. У Сент-Луїсі близько полудня нам дали півтори години перепочинку (цілком досить часу для прогулянки Поппера й жахливого сандвіча з ростбіфом на сніданок, хоч місцевість була підозріла й далеко відходити не хотілося), потім нас пересадили в зовсім інший автобус. Але через годину або дві я прокинувся, бо автобус зупинився, і побачив, що Поппер спокійно сидить у торбі, виставивши з неї ніс, а чорношкіра дама середнього віку з яскравою рожевою помадою на губах стоїть наді мною й промовляє громовим голосом:
— В автобусі заборонено перевозити собак!
Я розгублено подивився на неї. Потім, на свій жах, усвідомив, що вона не просто пасажирка, а водій автобуса, у кашкеті та формі.
— Ти чув, що я сказала? — повторила вона, агресивно похитуючи головою з боку в бік. Вона була широка, як борець важкої ваги, на іменному жетоні, що висів на її широких грудях, було написано: ДЕНІЗ. — Ти не мав права брати собаку в автобус.
Потім вона нетерпляче махнула рукою, ніби хотіла сказати: «Заховай його знову в цю кляту сумку!»
Я накрив йому голову — він, здавалося, не мав нічого проти — і сидів нерухомо, хоч у мене все похололо всередині. Ми зупинилися в місті, яке називалося Еффінгем, штат Іллінойс. Будинки наче з картин Едварда Гоппера[113], театральна на вигляд будівля суду, рукописний плакат через вулицю з написом «Перехрестя Долі».
Водійка провела пальцем навкруг себе:
— Хтось із вас, пасажири, заперечує проти перебування в автобусі цієї тварини?
Пасажири на задніх сидіннях (неохайний мужик із вусиками; доросла жінка з брекетами; неспокійна чорношкіра пані з дівчинкою-школяркою; схожий на Філдса[114] старий із трубками в носі та кисневим балоном) здавалися надто здивованими, щоб заговорити, й лише мала дівчинка з округлими оченятами майже непомітно похитала головою: ні.
Водійка чекала. Вона подивилася навколо. Потім обернулася до мене.
— Гаразд. Це добра новина для тебе та твого цуцика, малий. Але якщо хтось, — вона посварилася на мене пальцем, — якщо хтось із пасажирів поскаржиться на те, що ти везеш тварину, в будь-якій точці подорожі, я тебе висаджу з автобуса. Зрозумів?
То вона мене не висаджує? Я закліпав очима на неї, боячись ворухнутись або промовити бодай слово.
— Ти мене зрозумів? — повторила вона більш грізним голосом.
— Дякую вам…
Вона сердито похитала головою.
— О ні, не дякуй мені, малий. Бо я висаджу тебе з автобуса, якщо почую хоч одну скаргу на тебе. Хоч одну.
Я тремтів, коли вона обернулася й пішла за кермо. Коли ми виїхали зі стоянки, я боявся навіть глянути на інших пасажирів, хоч відчував, що всі вони дивляться на мене.
Біля мого коліна Поппер уклався зручніше й затих. Хоч я й любив Поппера і жалів його, я ніколи не вважав його особливо цікавим або розумним собакою. Натомість згаяв чимало часу, мріючи про те, щоб володіти крутішим псом, колі, або лабрадором, або навіть собакою з притулку, яким-небудь розумним метисом, або й розкошланою маленькою дворнягою, яка ганяється за м’ячами й кусає людей, — власне кажучи, хай би він був ким завгодно, а не тим, ким був насправді: дівчачим собакою, іграшкою, веселуном, собакою, з яким мені було навіть соромно виходити на вулицю. Не те щоб Поппер не був милим — насправді він був таким маленьким, стрибучим пухнастим песиком, такі подобаються багатьом людям, можливо, не я, але маленька дівчинка, яка сиділа через прохід від мене, якби знайшла його біля дороги, то хіба не забрала б його додому й не прикрасила б стрічками?
Я сидів там, застигнувши, страх напливав на мене знову й знову: обличчя водійки, моя розгубленість. Мене лякав насамперед той факт, що я тепер знав: якби пані шоферка примусила мене висадити Поппера з автобуса, мені довелося б вийти разом із ним (і що я потім робив би?), навіть якби це сталося в центрі Іллінойсу, тобто ніде. Дощ, кукурудзяні поля, а я стою біля дороги. Як я так прихилився до такого кумедного песика? Кімнатного собачки, якого обрала собі Ксандра?
113
Едвард Гоппер (1982–1967) — популярний американський художник, один із найвидатших урбаністів ХХ століття.
114
W. C. Fields (1880–1946) — американський комік, актор і письменник. Грав здебільшого мізантропа та егоїста-пияка.