Я часто дивувався, коли мій батько нишпорив по кухонних шухлядах і заявляв, що йому хочеться пити, як це — «хотіти пити», коли йдеться тільки про алкоголь і це бажання не може задовольнити ані вода, ані пепсі, ані щось іще. Тепер, тупо думалося мені, я це знаю. Я помирав від бажання випити пива, але знав, що до крамниці не варто й потикатися — зажадають посвідчення особи. Я з тугою думав про горілку містера Павликовського, про щоденний ковток теплоти, до якого так звик.
До того ж я помирав від голоду. Я був за кілька дверей від крамнички, де продавали кекси, і мені так хотілося їсти, що я повернув праворуч і купив перший-ліпший кекс (із присмаком зеленого чаю, як з’ясувалося, з невеликою кількістю ванілі, трохи дивної, але дуже смачної). Майже відразу цукор допоміг мені відчути себе краще, і поки я їв кекс, облизуючи заварний крем зі своїх пальців, я з подивом дивився на цілеспрямований натовп. Залишаючи Веґас, я чомусь почувався більш упевненим, як усе буде зі мною далі. Чи місіс Барбур зателефонує в соціальні служби, аби повідомити їм, що я повернувся? Я сподівався, що вона не стане цього робити, але тепер засумнівався. Ще існувала не така вже й маленька проблема Поппера, оскільки (разом із молочними продуктами, горіхами, лейкопластиром, гірчицею і ще приблизно двадцять п’ятьма широко вживаними домашніми речами та продуктами) в Енді була сильна алергія на собак — але не тільки собак, а й котів, і коней, і циркових тварин, і шкільну морську свинку (Ньютона), яка в нас була ще в другому класі, через що в домі Барбурів не тримали жодних тварин. Чомусь, коли я був у Веґасі, це не здавалося мені такою нерозв’язною проблемою, але тепер, коли я стояв на Восьмій авеню й там холодало та поночіло, мій настрій змінився.
Не знаючи, що робити, я пішов на схід, до Паркової авеню. Вологий вітер віяв мені в обличчя, а запах дощу в повітрі діяв на нерви. Небо в Нью-Йорку здавалося набагато нижчим і важчим, аніж на заході, — брудні хмари, наче сліди олівця, розтерті гумкою на шкарубкому папері. Було так, ніби пустеля з її відкритістю вплинула на мій зір. Усе здавалося мокрим, приземкуватим.
Ходьба допомогла мені подолати тремтіння в ногах. Я йшов на схід до бібліотеки (леви! я стояв хвилину, наче солдат, який, повертаючись із війська, ловить перший відблиск рідного дому), а потім повернув на П’яту авеню — вуличні ліхтарі там ще горіли, ділова активність тривала, хоч вулиця й безлюдніла перед настанням ночі — і дійшов до південного краю Центрального парку. Хоч я був стомлений і змерзлий, моє серце стрепенулося, коли я побачив парк і побіг через П’ятдесят сьому вулицю (вулицю Радості) в затінену листям темряву. Запахи, тіні, навіть бліді й плямисті стовбури платанів підняли мені настрій, але мені також здавалося, ніби я бачу інший парк під реальним, таку собі мапу минулого, примарний парк, потемнілий від пам’яті, шкільних екскурсій та відвідин зоопарку, що були дуже давно. Я йшов по хіднику з боку П’ятої авеню, роздивляючись на всі боки, і стежки були затінені деревами, освітлені вуличними ліхтарями, таємничі й заманливі, наче ліси, описані в казці «Лев, Біла Відьма та шафа»[115]. Якби я звернув на одну з цих освітлених стежок, чи прийшов би я в інший рік чи навіть в інше майбутнє, де моя мати, яка щойно повернулася з роботи, чекатиме мене на овіяній вітром лавці (нашій лавці) біля Ставка: відкладе свою мобілку, підведеться на ноги й поцілує мене, «Ну як, зайчику, тобі було в школі, чого ти хочеш поїсти на обід?»
Потім раптом я зупинився. Знайома постать у діловому костюмі проштовхнулася повз мене й пішла попереду стежкою. Копиця білого волосся виділялася в темряві, волосся, яке, певно, не підрізалося довго й тепер було перев’язане на потилиці стрічкою; він був заклопотаний і більш скуйовджений, ніж зазвичай, а проте я впізнав його негайно, тим більше що нахил його голови трохи нагадував Енді: містер Барбур із портфелем у руках повертався додому зі служби.
Я підбіг, щоб порівнятися з ним.
— Містере Барбур? — покликав я.
Він розмовляв сам із собою, хоч я не чув, що він там говорить.
— Містере Барбур, це Тео, — сказав я голосно, схопивши його за рукав.
З люттю, яка мене вразила, він обернувся і скинув мою руку. Це справді був містер Барбур, я не міг його не впізнати. Але він дивився на мене очима чужинця — поглядом ясним, твердим і зневажливим.
115
Фантастична повість для дітей із циклу «Хроніки Нарнії» Клайва Стейплза Льюїса, опублікована 1950 року.