Усе це дуже відрізнялося від багатолюдної, складної й украй церемонної атмосфери дому Барбурів, де все було відрепетируване й розписане за годинами, наче вистава на Бродвеї, задушлива досконалість, від якої Енді завжди тікав, замикаючись у своїй кімнаті, наче наполоханий кальмар. Натомість Гобі жив і рухався, як великий морський ссавець, у власній м’якій атмосфері, забарвленій темно-коричневими плямами чаю та тютюну, де кожен годинник у домі показував різний час, який не збігався зі стандартним, а натомість рухався по своїх власних лініях «тік-так», підкоряючись течіям цього стародавнього затону, розташованого далеко від фабричної, склеєної епоксидом версії світу. Хоч він любив ходити в кіно, у його домі не було телебачення; він читав старі романи з обкладинками з мармурового паперу; у нього не було мобілки; його комп’ютер, доісторичний IBM, мав розміри великої валізи, і з нього не було ніякої користі. У незайманій тиші Гобі з головою поринав у свою роботу, загинаючи під парою шпони або підстругуючи стамескою ніжки стола, і його щаслива зосередженість підіймалася з нижньої майстерні й розливалася по дому, як розливається взимку тепло з розпаленої печі. Він був неуважний і добрий, забудькуватий, самокритичний і лагідний; часто він з першого разу не чув, що до нього звертаються, або навіть і з другого; він губив окуляри й вічно кудись запихав гаманець, ключі, квитанції з хімчистки і знову й знову кликав мене вниз, і ми обидва ставали навкарачки й шукали якусь дрібну детальку, що випала йому з рук. Іноді він відчиняв крамницю, не довше як на годину або дві, але — наскільки я міг бачити — це був для нього лише привід, щоб розпити пляшку хересу з друзями та знайомими. А якщо він показував якісь меблі, висуваючи шухляди під загальні «охи» та «ахи», то це було те саме, як ми колись із Енді виставляли напоказ свої іграшки, щоб похвалитися ними.
Якщо він коли-небудь і продавав якісь меблі, то я ніколи цього не бачив. У його юрисдикції (як він це називав) була майстерня, або радше «лазарет», де пошкоджені стільці та столи чекали своєї черги. Як садівник, що доглядає свої рослини, змітаючи попелицю з окремих листків, він ретельно досліджував текстуру й зернистість окремих деталей, занедбаних шухляд, шрамів і нерівностей. Хоч він мав кілька сучасних інструментів для обробки дерева: фрезу, бездротовий дриль, циркулярну пилку, — та користувався ними рідко. («Якщо це потребує затички для вух, я не схильний застосовувати такий інструмент».) Він спускався вниз дуже рано й іноді, якщо мав проект, залишався там до пізньої ночі, але зазвичай, коли починало сутеніти, підіймався нагору і, перш ніж умитися до вечері, наливав собі в невеличкий келих на один дюйм чистого віскі: стомлений, приязний, з руками, вимазаними сажею, — у його втомі було щось грубе й солдатське.
«Він водив тебе обідати?» — есемесила мені Піппа.
«Так, три чи чотири рази».
«Він любить ходити лише в ті 2 або 3 порожні ресторани».
«Саме в таке місце він водив мене минулого тижня, я сидів там, як у гробниці Тутанхамона».
«Так, він відвідує лише ті ресторани, чиїх власників йому шкода. Бо він боїться, що вони втратять бізнес і він почуватиметься винним».
«Мені більше подобається їсти те, що він сам готує».
«Попроси його зготувати тобі імбирний хліб, мені теж його захотілося».
Щодня з найбільшим нетерпінням я чекав вечері. У Веґасі — а надто по тому, як Борис зв’язався з Котку, — я ніколи не міг звикнути до сумного вишкрябування їжі, щоб нагодувати себе ввечері, сидячи на краю ліжка з пакетом картопляних чіпсів або коробочкою засохлого рису, що залишилася від страви, яку батько брав на винос. На радісний контраст, увесь день Гобі обертався навколо вечері. Де ми їстимемо? Хто до нас прийде? Що мені зготувати? Ти любиш потофьо[120]? Ні? Ніколи його не їв? Рис із лимоном або шафраном? Консерви зі смокв чи абрикосів? Ти хочеш піти зі мною в «Джеферсон маркет»? Іноді в неділі ми приймали гостей, серед яких були не тільки викладачі з Нової школи та професори Колумбійського університету, дами з оперного оркестру й Товариства охорони історичних пам’яток та приємні старі люди, що жили з нами по сусідству, вгору і вниз по вулиці, а й чимало колекціонерів і торгівців антикваріатом, від збожеволілих старих леді в рукавичках, що продавали георгіанські коштовності на блошиному ринку, до багатіїв, які не були б зайвими й у гостях у Барбурів (я чув, що Велті допомагав багатьом із цих людей зібрати свої колекції, радячи, які речі їм слід купувати). Більшість розмов була для мене темним лісом (Сен-Сімон? Мюнхенський оперний фестиваль? Кумарасвамі[121]? Вілла в По?). Але навіть якщо такі зустрічі відбувались у вітальні й товариство було «інтелігентним», ці обіди відзначалися тим, що люди, які брали в них участь, не бентежилися, коли їм самим доводилося накладати собі їжу в тарілку або їсти, тримаючи її на колінах, — цілковита протилежність вечіркам, які подзенькували льодом, із вишколеними офіціантами в домі Барбурів.
120
Популярна гаряча страва традиційної французької кухні: м’ясний бульйон і зварене в ньому м’ясо з овочами та приправами.